№ 2 СЕРПЕНЬ 2013

 

  Монах - це той, хто зберIгае розум, а не речI. Монах - це той, хто вдень себе береже, а вночI зберIгае весь свIт.

Монах - це той, чиI руки вIдданI послуху вдень, а серце вIддано молитвI I вдень, I вночI.

Монах - це той, чия цIна не в його руках, а в його нIчний молитвI.

Монах - це той, хто не дае волI своему розуму, I живе з волI БожоI.

Чернець Симеон Афонський.

 

 

ВИПУСК № 2 СЕРПЕНЬ 2013 РОКУ БОЖОГО

 

Монастирі України: історія нищення

     Останнім часом, в умовах незалежності України, церковно-монастирська тематика набула нового звучання. Починаючи з 1991 року, на території України відродилося близько 200 православних монастирів. Дедалі більше дослідників торкаються різних аспектів теми у своїх дослідженнях - як регіоналістичних, так і узагальнюючих. Використовуючи архівні джерела та історіографічні здобутки, спробуємо охарактеризувати перебіг антицерковної кампанії та секуляризації монастирського майна на теренах Південної України.
     Зміни в чисельності та розміщенні православних монастирів в межах Півдня України протягом 20-х pp. XXст., трансформація та руйнація їх традиційного організаційного устрою були зумовлені чіткими та планомірними діями радянського уряду. Перемога у боротьбі за владу у жовтні 1917 року дала більшовикам можливість здійснити на практиці своє бачення політичного, економічного, культурного розвитку держави. Не в останню чергу це стосувалося ставлення до релігії. Для початку нова влада 23 січня 1918 року прийняла спеціальний декрет РНК РСФРР «Про свободу совісті, церковні та релігійні товариства», згідно якого проголошувалася свобода віросповідання, а також право не сповідувати жодної релігії. Все майно, що належало релігійним організаціям оголошувалося народним.
     В українському варіанті цього закону, який було видано через рік (у 1919 p.), пункту про націоналізацію релігійного майна не було, але ще через рік (а саме 3 січня 1920 р.) постановою РНКУСРР «Про погодження законодавчої практики УСРР та РСФРР в питанні про відокремлення церкви від держави» все майно релігійних установ все жтаки націоналізувалося. Декрет УСРР «Про передання майна монастирських та інших церковних установ у відання народного комісаріату соціального забезпечення (НКСЗ)» від 17 травня 1917 року передавав НКСЗ усе майно, за виключенням храмів та предметів культового призначення, які були передані під контроль місцевих рад . Землі та ліси, маєтки та будівлі сільськогосподарського призначення, підприємства, що пов'язані з сільським господарством і промисловістю були віддані під контроль відповідних комісаріатів.
     Культове майно монастирів (як і решти молитовних будинків), що являло собою історичну, художню або археологічну цінність, а також речі з дорогоцінних металів мали передаватись до державного сховища Народного комісаріату фінансів, а решта речей повсякденного культового вжитку зараховувалися до державного фонду.
     Органи НКВС постійно слідкували за станом передачі монастирських будівель і цінностей. Це відображено у щорічних звітах губерніальних та окружних відділів культів відповідно до інструкції НКВС УСРР за №ч-160/с/203 від 12 січня 1926 р.
За даними НКВС станом на 1928 р. (директива НКВС до всіх окрадмінвідділів від 6 квітня 1928 р. ч. 274, в спішному порядку наказував зібрати відомості про кількість монастирів, черниць та ченців, що мешкали на території колишніх монастирів та мандрували по окрузі, кількість та локалізація монастирів на теренах Південної та Східної України була такою:
     На Дніпропетровщині - 4 монастиря (3 жіночих, 1 - чоловічий, та 1 жіночий скит):
1) Тихвінський (Тихонівський) жіночий монастир у М.Дніпропетровську - закрито, мав 2 молитовних споруди, що використовувалися під дитячий будинок для дефективних дітей Кількість монашок, що проживали на території колишнього монастиря - 34; на території монастиря також збиралася релігійна громада у кількості 812 чоловік.
     Йосипівський Свенцицький жіночий монастир Магдапинівського району, с. Мар'ївка, Богда- нівської сільради - діючий, мав 3 молитовних будинки.В одному проживали черниці (226 чол.) і два священики, а в інших двох розташовувався технікум . Також на території монастиря збиралась релігійна громада кількістю 2657 чол., не тільки Магдалинівського, а й Катівського, Пе- рещепинського, Павлоградського та інших районів, що оточували монастир.
     Знаменський жіночий монастир Григорівського району, с. Новогриригор'ївка - діючий, мав 2 молитовних будинки, в одному з них жили монашки (130 чол.) і один священик, в іншому молитовному будинку та 20-ти господарських спорудах розміщувався радгосп. На території монастиря зафіксовано релігійну громаду, кількістю 1168 чол.
     Миколаївський Самарський чоловічий монастир - діючий, молитовних будинків - 1, та господарські споруди, що пізніше використовувалися під дитячий будинок для дефективних дітей. На території монастиря проживало 10 монахів.
Скит Скорбящих від Йосипівського жіночого монастиря в с. Орловщина - діючий, на території проживало 30 монашок. На території Запоріжжя монастирів, черниць та ченців не було [6, арк.26], але на території округів, що пізніше ввійшли до складу Запорізької області було зареєстровано 2 монастиря (1 жіночий та 1 чоловічий) - обидва на 1928 р. було закрито:
Інкерманський жіночий монастир м.Мелітополь - молитовний будинок використовувався комуною, на його теренах також зреєс-тровано релігійну громаду.
     Таким чином, на території Південної України на 1928 р. було зареєстрованої 10 чоловічих монастирів, більшість яких на цей час вже були зачинені. В межах та поза межами цих монастирів проживали 99 ченців, 985 черниць та 47 послушників. Бентежить подальша доля такої величезної кількості чернецтва. Невелика їх частка почали створювати на місці колишніх монастирських господарств сільськогосподарські артілі, але скористатися в повній мірі прибутками з монастирських земель та підтримати життя на попередньому рівні чернецтву не вдалося. Не дивлячись на укладення договору про користування монастирським майном, влада знаходила будь-які приводи для пограбування артілей. Із закриттям монастирів чернечі трудові артілі припиняли діяльність.
     Ченці та черниці змушені були або найматись на поденну роботу до селян, або знаходились на утриманні родичів. Майстрові ченці колишнього Корсунського монастиря працювали у селах Херсонщини кравцями, теслями [9, с.Виселене чернецтво також формувало парафіяльне духовенство та поповнювало склад церковнослужителів. Ченці служили в громадах РПЦ, Синодальної та Істинно-православної церков. Колишніх насельників монастирів, багатьом з яких довелось жити на милостиню віруючих, жаліло та запрошувало до громади парафіяльне духовенство. В умовах нестачі кількості духовенства єпархіальні управління зі згоди мирян поповнювалися чернечими кадрами. Віруючим передусім імпонували такі риси поведінки чернецтва як зосередження на вирішенні церковних справ, чітке дотримання церковних канонів. Догматичний характер колишніх ченців, що виконували тепер роль священнослужителів відзначали навіть органи влади. Закриття і виселення чернецтва - це був тільки перший етап нищення монастирів. Трагічно виглядає подальша доля будівель. Влада або одразу перетворювала чудові архітектурні споруди на звалище каміння, або прирікала їх на повільне руйнування. На кінець 20-х років більшість будівель віддано під сільгоспартілі, будинки для безпритульних дітей, медичні та навчальні заклади, військові частини.
     Доля православних монастирів Півдня України, як і всієї України у 20-ті pp. XX ст. була трагічною. Влада робила все, щоб зруйнувати традиційний устрій цих останніх оплотів віри. Монастирі закривали, будівлі використовували для громадських потреб, культове майно описували та віднімали, мешканців монастирів прирікали на жебрацтво. Такий стан речей повністю відповідав партійному курсу, що активно займався антирелігійною пропагандою з метою викорінення «мракобісся» з трудящих мас.

 

Підготував голова відділу по церковній благодійності та соціальному служінню Дніпропетровської єпархії ієромонах Афанасій (Шрамко)

 

СВЯТО-БЛАГОВІЩЕНСЬКИЙ МОНАСТИР ЗВЕРТАЄТЬСЯ З ПРОХАННЯМ ПРО ДОПОМОГУ

 

Свято-Благовіщенський жіночий монастир (с.Прядівка, Царичанський район, Дніпропетровська область):

ТЕРМІНОВО ПОТРІБНІ МЕБЛІ, БУДІВНИЧІ МАТЕРІАЛИ, ПОСУД в кількості з Вашої можливості.

Тому ми дуже просимо Вас, Вашої підтримки і допомоги. Хай милосердний Господь благословить Вас

і за Вашу милість віддасть Вам сторицею. Ваші імена будуть занесені у вічний поминальник храміу

 Благовіщенського жіночого монастиря, де сестри будуть молитися за Ваше  здоров'я і благополуччя.  0974532301 м. Наталія

 

Радість близько!

     Ми живемо й діємо на землі протягом тимчасового життя з волі й благословення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа! Все, що ми маємо, робимо, отримуємо, віддаємо, бачимо, чуємо, відчуваємо – це все з Його благословення. Кожної Літургії можемо відчувати диво на собі, приймаючи Святі Тіло і Кров Христову. Хіба це не диво? Хіба не диво те, що ми знаємо, що після дня буде ніч, а після ночі день, але не знаємо, що він, цей день або ця ніч, принесе нам –  можливо, радість, а можливо, за нашими міркуваннями, сум. Адже не можуть наші грішні душі зрозуміти, що все, що є, – все від Господа і все завжди на добро, на радість. Це важко зрозуміти і в це важко повірити, деякі це навіть називають абсурдом… А поставити поруч з іконами східну статуетку жаби і щоразу цілувати її, аби гроші до тіла липли самі по собі, це не абсурд – це «глибинна східна віра і теорія»… Радість же наша, радість православних християн в тому, що ми працюємо, і від того, як ми працюємо, залежить наша чесна винагорода… Погано постився, без віри жив, бездумно молився, жив «по–православному» зовні, а всередині, за словами псалмоспівця Давида, «беззаконня та кривда» – ось і отримуєш хвороби, струпи, численні язви, душевні печалі… Смерть і вічні муки. Але якщо щиро слухав Слово Боже і щиро і сокрушенним серцем виконував слово, то отримаєш блаженство – тут, на землі, тимчасове, а після переходу в життя вічне отримаєш і вічне. Тільки це не блаженство тимчасове, за словами Святих Отців, - «ублажання плоті», тобто їжа, блуд, відпочинок, розкіш… Це не блаженство, це обман і лукавство диявола. А тільки те блаженство, що можна взяти у вічність: молитва, смирення, любов, довготерпіння. Усі чесноти – це блаженство, а пороки – це явно муки. Тож, брати та сестри, перестаньмо ж служити облесливому сатані й віддамось під Покров Господа, Богородиці і всіх святих.

 

Підготував голова інформаційного відділу Дніпропетровської єпархії  рясофорний послушник Феодосій (Алісов)

 

Про молитву та ікону

     У молитві зовнішнє не повинно підміняти внутрішнє. Зовнішнє може сприяти внутрішньому але може і перешкоджати. Традиційні положення тіла під час молитви, безсумнівно, сприяють молитовному станом, але жодним чином не можуть підмінити собою головний зміст молитви.

     Не можна забувати, що деякі положення тіла не всім доступні. Наприклад, багато людей похилого віку просто не здатні робити земні поклони. Є багато людей, які не можуть довго стояти. Мені доводилося чути від літніх людей: "Я не ходжу до храму на службу, бо не можу стояти", - або: "Я не молюся Богу, тому що у мене болять ноги". Богу потрібні не ноги, а серце. Не можете молитися стоячи - моліться сидячи, не можете молитися сидячи - моліться лежачи. Як казав один подвижник, "краще сидячи думати про Бога, ніж стоячи думати про ноги".

     Допоміжні засоби важливі, але вони не можуть підмінити собою зміст. Одне з важливих допоміжних засобів при молитві - ікони. Православні християни, як правило, моляться перед іконами Спасителя, Божої Матері, святих, перед зображенням Святого Хреста. А протестанти моляться без ікон. І можна бачити різницю між молитвою протестантської і православної. У православній традиції молитва більш конкретна. Споглядаючи ікону Христову, ми як би дивимося у вікно, яке розкриває нам світ інший, і за цією іконою стоїть Той, Кому ми молимося.

     Але дуже важливо, щоб ікона не підміняла собою об'єкт молитви, щоб ми не зверталися в молитві до ікони і не намагалися уявити собі того, хто зображений на іконі. Ікона - це тільки нагадування, тільки якийсь символ тієї реальності, яка за нею стоїть. Як казали Отці Церкви, "честь, віддається образу, сходить до первообразу". Коли ми підходимо до ікони Спасителя або Божої Матері і прикладаємося до неї, тобто цілуємо її, ми тим самим висловлюємо нашу любов до Спасителя або до Божої Матері.

     Ікона не повинна перетворюватися на ідола. І не повинно бути ілюзії, що Бог саме такий, яким Його зображують на іконі. Існує, наприклад, ікона Святої Трійці, яка називається "Новозавітна Трійця": вона неканонічна, тобто не відповідає церковним правилам, але в деяких храмах її можна побачити. На цій іконі Бог Отець зображений у вигляді сивочолого старця, Ісус Христос у вигляді молодої людини, а Святий Дух у вигляді голуба. Ні в якому разі не можна піддатися спокусі уявити собі, що Свята Трійця вигладить саме так. Свята Трійця - це Бог, що людська уява не може уявити. І, звертаючись до Бога - Святій Трійці в молитві, ми повинні відмовлятися від всякого роду фантазії. Наша уява має бути вільним від образів, розум - кристально чистим, а серце - готовим вмістити Бога Живого.

 

За матеріалами сайту https://azbyka.ru/

 

 

Засновник: Дніпропетровська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату

Додаток до щомісячної єпархіальної газети «Відомості Православної Дніпропетровщини» Наклад: 5000 прим.

Реєстраційне свідоцтво, адреса редакції, контактні телефони, електронна адреса та сайт відповідають контактам поданим у газеті.

Верстка та дизайн: рясофорний послушник Феодосій (Алісов).

Редакційна колегія: ієромонах Афанасій (Шрамко), рясофорний послушник Феодосій (Алісов),Тесленко Тетяна,, Таран Марія.