«Мирянське старчество» в духовній традиції українського кобзарства

Традиція старчества в християнстві здавна мала різні форми і прояви. Цей термін в Україні був досить поширеним, ним позначувались як монастирські наставники, зокрема подвижники-ісихасти (у т.ч. затворники та відлюдники), так і, під їхнім впливом, духовно досвідчені й авторитетні козацькі старійшини та козацькі мандрівні проповідники-співці (кобзарі, бандуристи, лірники та псалмоспівці), які в народі шанувалися як носії мудрості і духовних традицій.

Як пише проф. І.Огієнко про цю українську духовну традицію: «Старчество відоме в Україні з давнього часу і на Сході зародилося власне особливо сильно в Україні… Назва старець – це назва не фізіологічна за віком і не економічна за маєтковим станом. Це назва духовна: так зветься мудра людина, що зрікається всіх мирських благ та мирської слави. Це мудрець-філософ. Старцем часто був і молодий монах і людина світська».

Інший дослідник цієї національної духовної традиції В. Кушпет у своїй книзі «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.)» так само зазначає, що в Україні в XVI – XVIII ст. старцем вважалась найповажніша не тільки за віком, але й за знаннями та досвідом людина, яка мала підтримувати рівень духовності в народі.


Збереження особливої ролі старців або старійшин у суспільстві було ознакою його відданості консервативно-патріархальним звичаям і традиціям. «У християнській традиції, – пише В. Кушпет, – старець піклувався про духовний стан пастви, переймався хворими й заблудлими душами, був прикладом та порадником для віруючих. Тут до певної міри існував розподіл: священнослужителі провадили службу Божу в церкві, а старці несли слово Боже… З огляду на це стає зрозумілим, чому в старцівському середовищі (в Україні, – прим. авт.) звернення учня до вчителя було таке саме, як і до священика – “панотець”».



На переконання І.Огієнка, старчество – це «притаманна українська звичка», невід’ємна складова давньої української національної традиції і культури. Так само і В. Кушпет підкреслює, що старчество – це унікальний пласт української духовної культури, несправедливо забутий сучасниками. За його словами, заслуги цього духовного руху «перед Україною величезні, але, на жаль, мало відомі загалу, а тому потребують вивчення, усвідомлення і врешті-решт достойного визнання нащадками».



В Україні старцями були не обов’яково ченці; досить розповсюдженим було мирянське старчество, зокрема й у козацькому середовищі.



Під впливом цієї східної християнської аскетичної традиції на Січі, за зразком православних монастирів, до авторитетних старійшин, тобто старих, духовно досвідчених і мудрих козаків також ставилися як до «старців», які виконували роль наставників і вчителів, берегли патріархальні запорозькі традиції і навчали тим молодих козаків. За запорозькою звичкою, як правило, козаки до них звертались словами «батько», «панотець» чи «старче». Навіть православні священики таких «сивовусих дідів» називали «старцями». Разом з тим «січове старчество» відрізнялося від старчества монастирського, хоча й набуло свого духовного авторитету і значення не без впливу старців-ісихастів, зокрема з таких козацьких монастирів, як Терахтемирівський, Самарський, Межигірський, Мотронинський, Києво-Печерський та інших, що користувалися великою пошаною серед козацтва і чимало вплинули на формування їхніх духовних традицій.



Під безпосереднім впливом монастирського ісихастського старчества в Україні у ХVI – ХVIІ ст. зародився і мирянський рух так званого «мандрівного старчества», де провідну роль відігравали козацькі старці-співці (кобзарі, бандуристи, лірники та псалмоспівці), яких в народі вважали носіями мудрості і духовних традицій, і які мали тісні зв’язки з монастирським та січовим старчеством.



Як і про козаків-«характерників», в народі про мандрівних старців-співців нерідко складалися фантастичні легенди і міфи. Іноді їх навіть асоціювали з «характерниками». Овіяні таємничістю, загадковістю та незрозумілістю мандрівного способу життя, образи старців-сліпців в селянському фольклорі інколи прикрашали вигадками про їхні чарівні властивості, про здатність за допомогою музичних інструментів зачаровувати усе навколо, що їм і звірі, і птахи підкорялися.



Насправді ж у діяльності «вохресної братії», як себе нерідко іменували мандрівні старці-співці, не було нічого загадкового чи чарівного. Цей мирянський рух від початку носив не стільки музичний, скільки духовно-релігійний характер, виступаючи свого роду посередником між Православною Церквою, козацтвом і народом. Побудований він був за зразком православних церковних братств і зародився спершу саме при козацьких монастирях, маючі у собі чіткі прояви східної містико-ісихастської традиції.



Іще П. Тіханов звертав увагу на грецько-візантійське православне коріння паломницько-мандрівної традиції мирянсько-співочого старчества.



Варто відзначити, що духовні традиції мандрівних співаків-жебраків – явище загальне майже для усіх слов'ян, починаючи з часів поширення серед них (під впливом Візантії) східного християнства. У українців це старці – кобзарi, лiрники і бандуристи, у білорусів – старци або дзяди, у сербів – слепи гуслари, у болгар – слепи гъдулари, в Македонії – питачи, в Росії – сліпі нищії (странники), виконавці «духовних віршів».



В Україні зародження руху мандрівних старців-співців сягає іще часів Київської Русі, де воно було відоме під назвою «каліки перехожі» – тобто паломники, мандрівні співці та сліпці, які збирали милостиню співом духовних віршів. Походила ця назва від грецького слова «каліги» (καλίγιον), що означає чобіт з низькою халявою, черевик. Це було звичне взуття паломників у Візантії, від чого і давньоруських мандрівних богомольців і проповідників в Київській Русі прийнято було називати «каліками перехожими» (див. дослідження П.Бессонова, С.Максимова, І.Срезневського, О.Веселовського, Г.Федотова та ін.).



Як відомо, з часу запровадження християнства на Русі набирає особливого поширення такий різновид аскетичного подвигу, як паломництво («странничество») до Святих Місць, пов’язаних з біблійними подіями. За словами архієп. Ігоря Ісіченка, «паломництво входить до середньовічного побуту як одна з масових форм народного благочестя й ефективний засіб подолання фізичних дистанцій до місцевостей, освячених благодатною присутністю Ісуса Христа, виявами Божої ласки в діях земних подвижників, з метою духовно наблизитися до джерела освятної благодаті». У ті часи паломництво належало до числа найпопулярніших аскетичних подвигів, який сполучив нестяжання, пости, каяття та молитви, зречення постійної оселі, майна, близьких людей та простування за Христом.

З джерел відомо, що на Русі вже в ХІІ в. стільки було бажаючих іти на поклоніння до Єрусалиму, що світська та церковна влади змушені були забороняти ці ходіння. Митрополит Київський Іоан (+1089) радив накладати епітимії на тих, хто необдумано пов’язував себе обітницею йти у небезпечну подорож до Єрусалиму, оскільки «ці обітниці гублять землю».



Подорожуючи по Візантії, давньоруські паломники переймали існуючі там традиції, приносячи їх і на Русь. Так виконання духовних піснеспівів у супроводі гри на вокальних інструментах було досить поширеним у народній культурі християнської Візантії. Зокрема, суто візантійськими народними піснеспівами були «теретісми», що являли собою вокально-інструментальні твори, які збереглися у народній християнській музиці Візантії. Під впливом останньої ця традиція з православ’ям поступово поширилася на Русі, у Сербії та Болгарії, увібравши у себе самобутніх слов’янських рис.



Крім того, варто також зазначити, що український рух мандрівних старців-співців мав певну схожість і з пізнішим мандрівним рухом суфіїв-дервішів у Туреччині (колишній Візантії), Кримському ханстві та інших ісламських країнах. На початковій стадії цей рух так само відчув на собі певних впливів візантійського ісихазму, запозичивши від нього містичну філософію та практики. Як і українські мандрівні співці, дервіші були об’єднані у спеціальні «жебрацькі» братства, мандрували від села до села, всюди проповідуючи та виконуючи для людей духовні піснеспіви під акомпанемент музичних інструментів, що нагадували українські кобзи і сопілки.



За справедливим визначенням Г. Федотова, з часів Київської Русі мандрівні «духовні співці були посередниками між Церквою і народом, вони перекладали на народну мову те, що найбільше вражало їх у візантійсько-руському книжковому фонді православ’я».



Релігійна спрямованість у діяльності українських братств незрячих мандрівних старців-«кобзарів» була визначальною. Як наголошує В. Кушпет, «уся старцівська інституція (світогляд, структура організації, «Устиянські книги», репертуар, обряд висвячення, спосіб діяльності та життя і т.п.) базувалася на цінностях християнської філософії та мала релігійний характер. Спів та гра для старців були не метою, а лише засобом досягнення мети – служіння Богові. Це – принципова відмінність старцівських співців-музик від будь-яких інших виконавців». Проте саме цю характерну рису світогляду «вохресної братії» вже у ХІХ ст. зігнорували як інтелігенція, так і більшість дослідників.



Про початковий вплив саме традицій ісихазму та старців-ісихастів на цей мирянський духовний рух свідчить, зокрема, і той факт, що учні мандрівних старців-сліпців вчилися спершу «науці молитися», причому за спеціальним молитвословом, який вони називали «молитвач Івана Вишенського». Як відомо, афонський старець Іоан Вишенський був одним з провідників українського ісихастського руху наприкінці ХVI – початку ХVIІ ст.



Особливого значення мандрівні старці-співці надавали Ісусовій молитві. Причому ними аж до ХІХ ст. була збережена правильна її назва (вони називали її саме «Ісусовою молитвою»), тоді як офіційною «могилянською» схоластичною традицією її ісихастське розуміння і використання було значною мірою забуте.



Ісусову або «умну» молитву мандрівні старці і їхні учні використовували найбільше, вона була обов’язковим атрибутом їхнього служіння. За прикладом ісихастських монастирів, учень, перш ніж зайти до мандрівного старця-панотця, перед порогом мав обов’язково тричі прочитати Ісусову молитву і лише після того, як старець скаже «Амінь», мав право зайти до нього. Навіть заходячи до чужої хати, вони першим ділом вголос промовляли Ісусову молитву. Як казали самі старці-співці: «Хто цієї молитви в день й вечиря читає, то того Господь Святим Духом сповідає…».



Про те, що цей мирянський рух від початку зародився саме «при монастирях», свідчили самі мандрівні старці-сліпці. «І вони монастирями завідували, сліпці. А потом, значить… стали сліпців од монастирів одстранять. Стали вони сліпців роспускати», - розповідав лірник П. Гутиря.



Імовірно, початок таких утисків мав місце невдовзі після усунення шляхтою від церковного проводу козацького старця-митрополита Ісайї (Копинського, +1640) та очолюваної ним ісихастської партії, після чого ставлення нового латинофільського церковного керівництва до мандрівного старчеського руху ставало дедалі більш негативним. Як і містико-ісхастський рух в цілому, мандрівне старчество після 1630-х рр. втрачає підтримку з боку офіційної «могилянської» полонофільської ієрархії, хоча й продовжувало іще довгий час мати прихисток по козацьких ісихастських монастирях та православних церковних братствах.



Нового піднесення цей мирянський рух отримав під час національно-визвольної боротьби 1648-1658 рр., яка, не маючи підтримки з боку офіційної «могилянської» ієрархії, таки підтримувалася й надихалася активно з боку опальних у Речі Посполитій старців-ісихастів та низового православного духовенства. У цей час навіть урочисті церковні процесії в козацькому середовищі супроводжуються співами та грою старців-«кобзарів». Як засвідчує у своїх щоденниках секретар Антіохійського патріарха Макарія ІІІ араб Павло Алепський, під час їхнього подорожування «країною козаків» в 1654 та 1656 рр., при в’їзді чи виїзді з українських міст, козаки на чолі з полковниками зустрічали й проводжали східного патріарха «вельми пишними й урочистими» хресними ходами, у яких «попереду грали музики, а духовенство, оточивши патріаршу карету, співало священні гімни». Таким чином, як видно, в часи національно-визвольної боротьби манера виконання духовних співів під акомпанемент кобзи і бандури стає характерною рисою самобутньої української церковної традиції.



Як і мандрівні старці-ісихасти, старці-«кобзарі» їздили по Україні, від села до села, від церкви до церкви, від монастиря до монастиря, де проповідували народу слово Боже, надихали твердо стояти за старопредківську православну християнську віру, протистояти «єретичній унії» й католицизму, а подекуди й закликали народ приєднуватись до запорожців та повставати проти національно-релігійного гноблення. За словами В. Кушпета, їхня діяльність стала «активною формою спротиву наступу католицької церкви у ХVII ст.». Дуже шанували мандрівних старців-співців запорозькі козаки, які вважали їх «святими людьми». Прийнято вважати, що вони були натхненниками військових походів, повстань та інших подвигів низового лицарства. Цей рух мандрівних старців-співців досить активно використовували й самі запорожці як для розвідки, так і для антипольської пропаганди серед населення, його підбурювання до повстань, через що з 1630-х рр. він почав піддаватись переслідуванням з боку польсько-католицької шляхти. Тому, за припущенням багатьох дослідників, з посиленням гонінь та початком національно-визвольної війни центр цього руху тимчасово переміщується на Запоріжжя, під покровительство запорозького козацтва, ставши невід’ємною складовою його духовної культури і традицій.



Козацтво залишило потужний вплив на цей мирянський духовний рух. Це проявилося як у репертуарі їхніх творів, так і у формах діяльності. Якщо початкові громади мандрівних старців об’єднували переважно незрячих псальмоспівців (стихівничих) – виконавців духовного репертуару, то з часом, у вирі національно-релігійної боротьби в Україні в ХVII ст., лави цього православного руху, окрім псальмоспівців, поповнюються також кобзарями, лірниками та бандуристами. Завдяки цьому він увібрав виразних самобутніх національних рис.



Г. Хоткевич вважав, що від початку до мандрівних старців-«кобзарів» належали не тільки сліпці, але й зрячі, зокрема козаки, які брали активну участь в національно-визвольному русі. Такої ж думки дотримувався Д. Яворницький, а в наш час О. Апанович, Ю. Мицик, С. Плохій та інші. Імовірно, що остаточно цей духовний рух закріпився виключно за сліпцями з кінця XVII ст., з припиненням національно-визвольної боротьби.



На думку переважної більшості дослідників, саме на Запоріжжі існувала кобзарська школа. Запорожці вважали, що кобза подарована їм Богом через Його святих. На ній грати вміло чимало козаків, січові старці і навіть старшина та гетьмани. Старці-«кобзарі» не тільки співали на Січі, але й супроводжували запорожців у військових походах. Бувши очевидцями походів і битв, вони складали героїчні думи й пісні, в яких оспівували подвиги козаків і розповсюджували їх по всій Україні.



Мандрівні старці-співці вели «общинний» спосіб життя. За прикладом православних церковних братств, вони були об’єднані по всій Україні у старчеські братства (або «цехи») за територіальною ознакою. Існувало таке братство і на Запоріжжі («Самарщині»). Усі ці регіональні старчеські братства були об’єднані навколо єдиного центру, очолюваного головним панотцем. У 1652 р. гетьман Богдан Хмельницький навіть видав спеціальний універсал про утворення такого єдиного «цеху» на Лівобережній Україні.



Ієрархічну структуру старчеських братств очолював єдиний голова, якого називали «пра-панотець», ще його називали «цехмайстром». Обирали його на загальних радах старців. Далі у цій ієрархії йшли старчеські старійшини – «панотці» чи «панмайстри», які вважалися у їхньому середовищі духовно досвідченими «наставниками», «вчителями». Далі йшли братчики та учні.



Оскільки, як вже відзначалося, формування в Україні старчеських братств значною мірою було пов’язане з діяльністю православних церковних братств, то саме під їхнім впливом і в братствах мандрівних старців-співців сформувалися схожі мета, форма діяльності, структура тощо. Однак, як зазначає В. Кушпет, якщо церковні братства були визначальними в міській духовній культурі України, то старчеські мандрівні братства охоплювали своєю діяльністю переважно села.



Варто відзначити, що поширена нині назва цього руху, відома як «кобзарство», насправді не є історично правильною і утвердилася досить пізно, лише в ХІХ ст. у середовищі інтелігенції. В народі ж мандрівних «кобзарів» завжди називали саме «старцями», і така назва відповідала початковій суті цього духовного руху, що виник в Україні у ХVI – ХVIІ ст. під впливом козацьких ісихастських монастирів та православних церковних братств. Лише під впливом атеїстично-соціалістичних ідей секуляризована інтелігенція в ХІХ ст. почала намагатись штучно уникати історичної «клерикальної» самоназви «старчество» і «старці», вигадуючи для неї «неклерикальні» замінники, зокрема терміни «кобзарство» і «кобзарі», що, насправді, означали не саме явище, а лише фахову приналежність окремих мандрівних старців, які за манерою і інструментами виконання поділялися на різні підгрупи (кобзарі, бандуристи, лірники та псалмоспівці). Як відзначає з цього приводу В. Кушпет, «плутанина щодо терміна «кобзар» почалася пізніше, коли в середовищі української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. ця назва стала визначати не стільки фахову приналежність виконавця, скільки його уявну місію… Однак штучно створений всеохопний образ кобзаря навряд чи міг існувати в реальному житті».



В. Кушпет звертає увагу на досить поширену в ХІХ ст. негативну тенденцію, коли представниками інтелігенції здійснювалось грубе втручання у народну термінологію та заміна її відповідно до власних естетичних уподобань та ідеалів, зокрема й з метою пристосування до новітніх революційних чи антирелігійних ідей. Так, за спостереженнями дослідника, виник новий, історично не підтверджений образ «кобзаря» як символ революційного, «волелюбного народного духу», «давно очікуваний і підхоплений демократичними силами. Він швидко набув популярності і почав використовуватись у газетах та часописах. За тим всім, на жаль, більшість українських діячів не звернула уваги на глибоке духовно-філософське підґрунтя…, вищу місію «старцівської братії» – бути провідником між Богом та людьми».



У цей час у середовищі інтелігенції зазнали заміни й автентичні назви самих творів мандрівних старців-«кобзарів». Так «козацькі псальми» та «невольницькі плачі», як їх називали самі виконавці, підкреслюючи тим їхній духовно-релігійний зміст, з 20-х років ХІХ ст. в літературі стали штучно називатися «думами». Дещо схоже відбулося і з нав’язуванням в літературі ХІХ ст. терміну «характерник», в якому інтелігенцією штучно підкреслювався начебто антиклерікальний характер козацтва, проте який, за спостереженнями відомого дослідника історії козацтва проф. Ю. Мицика, до ХІХ ст. не зустрічається в жодному історичному документі чи літописі. У цьому ж контексті варто згадати, що, як доводить В. Купленик, у ХІХ ст. зазнав заміни й деформації і традиційний запорозький бойовий танець «козак», якого на театральній сцені підмінив штучно вигаданий «гопак».



Пізніше, за часів радянського режиму, коли в народі витравлювались будь-які натяки на християнську релігійну традицію, тенденція заміни «клерикальних» термінів, зокрема й щодо руху мандрівних старців-співців, набула тотального характеру. Каральними заходами більшовиків мандрівне старчество як народно-духовне явище було цілковито знищене, а слово «старець», як наголошує В. Кушпет, було збережене тільки у принизливому і непритаманному йому значенні «жебрак».



Проте, насправді, мандрівні старці-співці ніколи не ототожнювали себе з «жебраками» і сторонилися якихось стосунків з останніми. Не вважали їх за жебраків і серед простого народу. На відміну від жебраків, мандрівні старці-співці ніколи не опускалися до принизливого випрошування собі «дармової» милостині, не стояли попід тином з протягнутою рукою. Наслідуючи давню східну православну аскетичну традицію «странництва» та благочестивих паломництв до святих місць, старці-співці мандрували від села до села, від церкви до церкви, всюди намагаючись серед простого люду здійснювати свого роду місіонерську проповідь, використовуючи для цього й музичні інструменти. Вони вважалися «чимось на зразок богомольця за світ православний», за що благочестиві люди й жертвували їм щедро, просячи помолитися за них біля святих місць.



Мандрівні старці-«кобзарі», як «народні духовні проповідники», мусили мати високий рівень моральних якостей та духовних знань, добре знати православне віровчення, Святе Писання, житія святих, церковні акафісти, псальми, канти, молитви. Не тільки вміти співати, але й проповідувати та повчати.



Для цього, як зазначає В.Кушпет, була розроблена ціла «навчально-виховна система для формування духовної особистості та оволодіння старцівським фахом… Першим кроком на цьому було учнівство. За старим законом усі причетні до старцівства (кобзарі, бандуристи, лірники, стихівничі) повинні були пройти «панотецьку навуку», «вкоритися» на кілька років панотцеві, аби отримати «одклінщини», «визвілку» та стати «вченими» дідами, старцями». Досвід старчеського життя міг передаватися лише через навчання від панотця учневі. Навчання у панотця починалося з вивчення молитов, церковних піснеспівів та акафістів. Самочинно ніхто не мав права оголосити себе «старцем»; самозванців, що не належали до старчеських братств, викривали і не дозволяли їм займатись мандрівною співочо-проповідницькою діяльністю. Пильнували й за дотриманням статутів та свого роду «кодексу честі» старців, а тих, хто порушував їх і тим дискредитував сам рух, позбавляли права старчествувати.



За словами В. Кушпета, «мандрівна інституція старців-виконавців створила своєрідні форми спілкування з народом. Вони поєднували в собі елементи обрядів Православної Церкви (молитви, читання акафістів, спів псальмів) та спів у супроводі музичних інструментів… Селяни, які у ХІХ ст. добре знали духовні повноваження старців, часто запрошували почитати їх акафіст або молитву «за здоров»я чи за упокой»… Могли попросити заспівати ще якусь псальму». У деяких регіонах, де не було священика, козаки й селяни могли запрошувати мандрівного старця й до здійснення церковних обрядів «мирським чином»: «…проведення панахид в дні поминання, молебнів, різних акафістів, благословінь худоби…, спів «жалібних» віршів над покійниками, замість читання псалтиря й поховання за відсутності притча».



Традиції ісихастсько-монастирського, січового та мандрівного співочого старчества були визначним явищем в духовному і культурному житті українського козацтва і народу, залишивши незгладимий слід в національній культурі, хоч і невиправдано забутий нині.