Економічні передумови розвитку геріатричних центрів

О. П. Пінчук, ієромонах Афанасій (Шрамко), Т. В. Тесленко

 

Передумови розвитку геріатричних центрів України в умовах глобалізації світової економіки

 

2013

 

УДК 316.346.32-053.9:177.72

ББК

П 32

Рецензенти: В. О. Копитко, доктор економічних наук, професор (ДІІТ)

                     А. О. Кривонос, кандидат економічних наук, доцент,

                      професор МКА, директор Дніпропетровського інституту МАУП

Рекомендовано до друку

 

 

Видання книги здійснено за сприяння

 Голови ГО «Союз громадських ініціатив» О. В. Конопелькіна

 

 

Пінчук О. П., ієромонах Афанасій (Шрамко), Тесленко Т. В.

Передумови розвитку геріатричних центрів України в умовах глобалізації світової економіки: Монографія /О. П. Пінчук, О. П., ієромонах Афанасій (Шрамко), Т. В. Тесленко.  Д.: Изд-во, 2013.  

ISBN

Книга присвячена проблемі розвитку геріатричних центрів в Україні в умовах зниження якості життя внаслідок відродження традицій благодійної діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК). Досліджено проблеми демографічної ситуації в Україні з урахуванням перспективи демографічного стану на період до 2050 року та регіональних особливостей Дніпропетровської області. Розкрито сутність та особливості реалізації соціальної відповідальності ТНК у Європі і Україні. Надано економічну оцінку рівня життя в Україні на підставі мікро- та макропоказників. Зроблено комплексний аналіз благодійної діяльності Української православної церкви, зокрема особистий внесок православного духовенства в організацію соціальної допомоги. Визначено історичну роль православних монастирів у процесі створення та утримування мережі навчальних, лікувальних і богоугодних закладів для населення. Охарактеризовано існуючу систему державних геронтологічних центрів, історію становлення геронтології і геріатрії в Україні.

Для широкого кола читачів, що цікавляться історією, сучасним та майбутнім духовного розвитку суспільства, а також студентів економічних спеціальностей. 

Зміст

 

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

 

1. Демографічна ситуація в Україні на початку ХХІ сторіччя з урахуванням перспективи демографічного стану на період до 2050 року

2. Політика транснаціональних корпорацій, як основний чинник зниження рівня життя населення України

2.1. Особливості реалізації соціальної відповідальності бізнесу в Європі і в Україні

2.2. Оцінка рівня життя в Україні, як найважливішої соціально-економічної категорії

3. Антихристиянська діяльність транснаціональних корпорацій в умовах формування ідеології глобалізації

4. Ретроспектива розвитку богаділень в Росії та Україні протягом ХVІ  ХІХ століття

5. Розвиток геронтології в Україні та Росії. Вивчення можливостей подовження тривалості життя

5.1. Історія виникнення геронтології і геріатрії в світі

5.2. Становлення російської та української радянської геронтології і геріатрії

5.3. Особливості догляду людей похилого віку у сучасних умовах.

6. Характеристика існуючої системи державних геронтологічних центрів України та Росії

7. Шляхи відродження нації з урахуванням християнських особливостей

 

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

 

Для того щоб розкрити проблематику обраної теми, автори книги порушили цілу низку питань, які, на перший погляд, не мають між собою прямого зв’язку. Так, було прийнято за доцільне дослідити демографічну ситуацію в Україні з урахуванням перспективи демографічного стану на період до 2050 року та регіональних особливостей Дніпропетровської області. За основу були взяті дослідження відомого аналітично-дорадчого центру «Блакитна стрічка», створеного В липні 2005 року за Програмою розвитку Організації Об’єднаних Націй в Україні. Діяльність Центру спрямована на мобілізацію потенціалу та єднання зусиль широкого кола національних та міжнародних партнерів для підтримки ринкових реформ, подолання бідності, досягнення процвітання в Україні.

У окремому розділі розкрито сутність політики транснаціональних корпорацій, як основного чиннику зниження рівня життя населення України, надано економічну оцінку рівня життя в Україні за рахунок мікро- та макропоказників розвитку. Автори звернули увагу на необхідність комплексного формування духовності, що ураховує єдність духовності суспільства і економіки.

Складна економічна ситуація в Україні в наш час зумовлена певною мірою відсутністю духовної складової суспільства, спрямованої в першу чергу до тієї частини населення, що була позбавлена дитинства в роки Великої Вітчизняної війни, до тих, хто першими отримав мінімальне пенсійне забезпечення у 90-ті роки і зараз здебільшого є знедоленими й матеріально збіднілими.

Автори вважають за доцільне розглянути політику антихристиянської діяльності транснаціональних корпорацій в умовах формування свого типу цивілізації, як єдино правильного і справжнього, що передбачає переоцінку духовних, моральних і етичних цінностей. Всі вищезазначені проблеми безпосередньо або опосередковано впливають на процеси створення умов для життя людей похилого віку.

Автори цієї книги взяли на себе відповідальність узагальнити процес утворення богаділень в Україні і Росії протягом ХVІ  ХІХ століття, у зв’язку з цим визначити основні напрями, форми та масштаби благодійної діяльності православної церкви. Також узагальнити позитивний досвід доброчинності православної церкви, що склався історично, з метою подальшого його використання в Україні в наш час.

Запропоноване видання не претендує на вичерпність і бездоганність з огляду на історію виникнення богаділень, геронтології та геріатрії.

Автори будуть вдячні за можливі уточнення й доповнення, які можуть запропонувати фахівці з вищезазначених наукових напрямів.

 

 

 

 

 

 

І кожному Господь відвів прожити ….

 

Бог прославляється справами нашими 

 Феодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ 

 

 

 

 

 

1. Демографічна ситуація в Україні на початку ХХІ сторіччя з урахуванням перспективи демографічного стану на період до 2050 року

 

Перші дані щодо чисельності населення на території, що відповідає сучасним територіальним межам України, отримані під час першого перепису населення в середньовічній Русі з метою визначення розмірів данини. Пізніше російський імператор Петро I видав наказ від 26 листопада 1718 року, запровадивши державні ревізії, яких з 1719 по 1858 рік було проведено 10 (у 1763 році відбулося остаточне закріпачення селян за місцем прописки). Перший перепис населення в сучасному розумінні цього слова провели в Російській Імперії 9 лютого 1897 року. У Радянські часи перший загальний перепис населення відбувся на зламі 1926 року станом на 17 грудня 1926 року. Подальші успішні переписи відбувалися станом на 17 січня 1939 року, 15 січня 1959 року, 15 січня 1970 року, 17 січня 1979 року і 12 січня 1989 року. 5 грудня 2001 року в Україні відбувся перший Всеукраїнський перепис населення.

В першій половині XX століття населення України, зокрема українці, пройшли нелегкі випробування війнами, репресіями, голодомором, депортаціями. За окремими даними демографічні втрати України за цей період становлять близько 16 млн осіб.

В другій половині XX століття динаміка показників демографії України характеризується швидким відновленням населення з подальшим зниженням темпів приросту населення і негативним приростом населення в 90-х роках. В другій світовій війні Україна втратила 14 млн чоловік. Тільки в 1959 році в Українській Радянській Соціалістичній Республіці чисельність населення сягнула довоєнного періоду в 42,1 млн осіб. Проте, при подальшому збільшенні загальної чисельності населення динаміка показників природного та міграційного приросту населення вже характеризується тенденцією до зниження. Так, упродовж першого післявоєнного міжпереписного періоду (1959  1970 рр.) чисельність населення зросла на 12,5 % , протягом другого (1970  1979 рр.) — на 5,4 % , третього (1979  1989 рр.) — лише на 3,7 %. У період з 1989 року по 1993 рік чисельність населення України зросла всього на 1,5 %. В тому ж 1993 році було зафіксовано найбільшу чисельність населення України — 52,2 млн осіб. Проте в кінці 90-х років Україна почала втрачати населення. Кількість населення в Україні у 2001 році порівняно з 1993 роком скоротилася на 7,2 % [49].

Зараз, на початок XXI століття, кількість населення України продовжує скорочуватись: з 2001 року по 2010 рік зменшилась на 5,1 %. Зміна чисельності населення України у 1990  2011 роки зображена на рис. 1.1.

Станом на 1 січня 2010 року кількість населення в Україні складала 45 млн 783 тис. чоловік.

 

 

Рис. 1.1. Зміна чисельності населення України 1990—2011 роки [49]

 

Для України в наш час характерними є процеси старіння населення. Внаслідок постійного зниження народжуваності впродовж останнього століття, частка дітей знизилась з приблизно 40 % на початку ХХ ст. до 15 % на поч. ХХІ ст. Частка працездатного населення змінювалася повільно і коливалась у межах 60 % - 62 %. Натомість, зі збільшенням тривалості життя і зниженням смертності спостерігалося зростання частки населення старшого 60 років — від 34 % на початку ХХ ст. до 21  % на початку ХХІ ст.(табл. 1.1)

 

Таблиця 1.1

 

 

 

 

Структура населення за віком [49]

Рік Частка осіб віком 014 років, % Частка осіб в працездатно¬му віці (1559), % Частка осіб віком понад 60 років, %

1897 41,00 55,50 3,50

1926 37,60 56,60 5,80

1939 32,50 61,20 6,30

1959 26,00 63,50 10,50

1970 24,90 61,20 13,90

1979 21,50 62,8 15,70

1989 21,60 60,40 18,00

2001 16,50 62,10 21,40

2010 14,20 61,40 24,40

2012 21,2 14,40 64,40

 

З 1989 по 2009 рік середній вік населення збільшився з 36,5 до 40,1 років (рис.  1.2). Особливо швидко цей процес відбувся серед міського населення  — середній вік збільшився з 34,8 до 39,7 років, серед сільського — з 39,8 до 40,8 (табл. 1.2). Середній вік жінок у 2009 році склав 42,5 р., чоловіків — 37,3 р., що пов’язано з вищою смертністю серед чоловічого населення та нижчою тривалістю життя [49].

 

 

Рис.1.2. Середній вік населення станом на 01.01.2010 р. [49].

 

В різних регіонах України спостерігають відмінності у віковій структурі населення. Станом на 1 січня 2009 року найбільш молоде населення було характерне для Закарпатської (середній вік — 36,2 роки), Рівненської (36,7), Волинської (37,3) областей. Закарпатська та Рівненська області — єдині в Україні, в яких кількість дітей до 15 років перевищує кількість осіб, старше працездатного віку. Найстаріше населення — у Чернігівській (середній вік 42,7 роки), Донецькій, Сумській (41,7), Луганській областях (41,6).

Таблиця 1.2

Середній вік населення, років [49]

 

Населення 1989 1991 1993 1995 1997 1999 2001 2003 2005 2007 2009

Міське 34,8 35,2 35,5 36,0 36,6 37,2 37,9 38,5 39,0 39,4 39,7

Сільське 39,8 39,8 39,8 39,8 39,8 40,0 40,1 40,3 40,6 40,7 40,8

Все 36,5 36,7 36,9 37,2 37,6 38,1 38,6 39,1 39,5 39,8 40,1

 

Старіння населення найхарактерніше для областей центральної України та Донбасу. У Чернігівській, Сумській, Полтавській областях особи, які старші працездатного віку, становлять 27-30 %, а середній вік коливається в межах 41-43 років. Така ситуація, в першу чергу, характерна для сільських районів цих областей. На території Донбасу спостерігається найнижча частка дітей — 1213 % [49]. У таблиці 1.3 наведено статистичні дані про віковий склад населення України станом на 1 січня 2010 року, структурований за трьома віковими категоріями, що відбивають основні тенденції щодо перспектив демографічної ситуації в державі, а саме: населення у віці, молодшому за працездатний, у працездатному віці та у віці, старшому за працездатний.

Станом на 1 січня 2012 року чисельність населення України становила 45 млн 634 тис. чоловік. З початку року вона скоротилась на 144,9 тис. осіб (-3,1 на 1000).

На 1 січня 2012 року міське населення становило 31380,9 тис. (68,7 %), сільське 14252,7 (31, 3%).

Станом на 1 січня 2013 року чисельність населення України становила 45 млн 553 тис. чоловік, в тому числі 31378,6 тис. осіб (68,8%) міського населення, 14174,4 тис. осіб (31,2 %) сільського населення. Скорочення населення з початку року склало 80,6 тис. чоловік.

Дані Державного комітету статистики України станом на 1 грудня 2012 року наведено у табл.1.4 з урахуванням міського і сільського населення та рейтингу за сукупним населенням.

 

 

 

Таблиця 1.3

 

 

 

Віковий склад населення України (на 1 січня 2010 року) [49]

 

Область України У віці, молодшому за працездатний, 

тис. чол. У працездатному віці, тис. чол. У віці, старшому за працездатний,

тис. чол.

Автономна Республіка Крим 293 117 1 190 487 472 946

Вінницька область 264 688 947 281 431 554

Волинська область 205 728 614 073 214 136

Дніпропетровська область 484 608 2 028 085 839 479

Донецька область 581 615 2 684 805 1 187 435

Житомирська область 217 975 747 910 320 733

Закарпатська область 249 476 758 482 234 037

Запорізька область 253 337 1 094 698 462 840

Івано-Франківська область 250 666 829 337 297 987

Київська область 265 411 1 029 503 421 071

Кіровоградська область 154 366 587 334 269 667

Луганська область 294 933 1 407 199 604 888

Львівська область 428 068 1 539 942 563 237

Миколаївська область 184 191 720 431 284 179

Одеська область 377 271 1 447 525 555 166

Полтавська область 210 999 882 721 398 009

Рівненська область 237 892 684 856 227 816

Сумська область 160 099 700 247 309 779

Тернопільська область 185 606 642 554 257 454

Харківська область 359 073 1 702 740 691 640

Херсонська область 174 409 659 890 257 700

Хмельницька область 215 286 775 282 340 226

Черкаська область 188 057 751 422 352 110

Чернівецька область 162 257 541 271 197 778

Чернігівська область 151 225 631 172 318 808

Місто Київ 379 995 1 772 812 591 017

Севастополь (міськрада) 52 241 229 471 96 781

Разом 6 982 589 (15,6 %) 27 601 530 (60 %) 11 198 473 (24,4 %)

 

 

 

Таблиця 1.4

Віковий склад населення України (на 1 грудня 2012 року) [49]

 

Рейтинг за

сукупним

населенням Область Сукупне

населення Міське

населення Сільське

населення

 Україна 45 560 251 31 373 707 14 186 544

1  Донецька область 4 378 073 3 966 329 411 744

2  Дніпропетровська область 3 308 969 2 763 878 545 091

3  Київ 2 841 674 2 841 674 х

4  Харківська область 2 743 442 2 203 148 540 294

5  Львівська область 2 541 128 1 546 126 995 002

6  Одеська область 2 393 848 1 600 450 793 398

7  Луганська область 2 257 686 1 959 824 297 862

8  АР Крим 1 964 715 1 232 630 732 085

9  Запорізька область 1 785 854 1 375 982 409 872

10  Київська область 1 721 903 1 064 478 657 425

11  Вінницька область 1 628 040 816 149 811 891

12  Полтавська область 1 468 525 901 696 566 829

13  Івано-Франківська область 1 381 220 598 852 782 368

14  Хмельницька область 1 314 818 729 126 585 692

15  Черкаська область 1 269 942 715 747 554 195

16  Житомирська область 1 269 431 738 760 530 671

17  Закарпатська область 1 254 396 466 394 788 002

18  Миколаївська область 1 173 770 796 104 377 666

19  Рівненська область 1 156 964 553 156 603 808

20  Сумська область 1 144 166 776 192 367 974

21  Чернігівська область 1 078 828 684 927 393 901

22  Херсонська область 1 078 795 659 824 418 971

23  Тернопільська область 1 077 691 475 215 602 476

24  Волинська область 1 040 083 541 333 498 750

25  Кіровоградська область 995 955 620 816 375 139

26  Чернівецька область 907 133 385 405 521 728

27  Севастополь 383 202 359 492 23 710

 

 

Динаміка чисельності та складу населення України характеризується значною мірою невизначеністю: процеси народжуваності, смертності та міграції мають стохастичний характер. На їх перебіг впливає багато прихованих чинників, які складно виявляти та кількісно виміряти. Це означає, що для показників цього типу майже неможливо визначити абсолютно точний прогноз. Тому під час прогнозування слід враховувати певну величину ймовірності, а також розраховувати відповідні межі інтервалу, в якому власне знаходитиметься прогноз. Причому, існує правило, згідно з яким, чим меншим є прийнятний довірчий інтервал, тим меншою є ймовірність реалізації прогнозу.

Складність процесу розроблення прогнозів такого роду полягає також у масштабності величин, що беруться до уваги для здійснення розрахунків. Тому дослідженням і прогнозуванням демографічних процесів і явищ займаються не лише окремі науковці, але й цілі підрозділи різноманітних науково-дослідних установ. Ця тема є предметом обговорення під час безлічі з’їздів, наукових конференцій та інших заходів, з її приводу видано чимало публікацій і наукової літератури.

Висновки основних досліджень з цієї проблематики в Україні були розглянуті на Міжнародній науково-практичній конференції «Людський розвиток в Україні: проблеми та перспективи» (2006 р.), Міжнародному семінарі з проблем смертності в країнах колишнього СРСР (2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференції «Парадигма соціальної політики України на зламі тисячоліть» (2007 р.) та висвітлені у численних монографіях протягом кількох останніх років.

Зважаючи на науковий доробок та досвід інших країн, фахівці Держкомстату й Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України розробили багатоваріантний демографічний прогноз на основі поєднання різних гіпотез народжуваності, тривалості життя та міграції. Основний варіант поданого прогнозу визначає найбільш вірогідний сценарій розвитку демографічної ситуації України на період до 2050 р., який може бути покладений в основу державних стратегій соціального та економічного розвитку.

Проаналізувавши найпопулярніші серед науковців прогнози і міркуван¬ня щодо демографічної ситуації в Україні в майбутньому, варто зауважити, що вичерпання потенціалу демографічного зростання України визначає неможливість найближчим часом не лише розширеного, а й простого відтворення населення. Навіть за умови збільшення народжуваності до найвищого в сучасній Європі рівня (2 дитини на жінку) і зменшення смертності до найнижчого у світі рівня (середня очікувана тривалість життя  80 років) протягом найближчого десятиліття чисельність населення України неухильно скорочуватиметься. На рис. 1.3 і в табл. 1.5 зображено один з таких прогнозів на основі офіційної інформації, взятої з послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 р.». За оптимістичним варіантом прогнозу, до 2026 р. загальна чисельність населення України скоротиться до 43,3, а за песимістичним  до 40,4 млн осіб [12]. Загальні параметри демографічного руху змінюватимуться відповідно до зміни кількості народжених, померлих і загальної чисельності населення.

Депопуляція, ймовірно, дещо послаблюватиметься протягом першого десятиріччя ХХІ ст. (за оптимістичним варіантом  до середини другого десятиріччя), що зумовлено скороченням різниці між кількістю померлих та народжених.

 

 

Рис. 1.3. Прогноз чисельності населення, тис. осіб [12, с. 227]

 

Таблиця 1.5

Основні параметри демографічного прогнозу, тис. осіб на початок року [12, с. 227 з доробкою авторів]

 

Параметр Рік

2001 2006 2011 2016 2021 2026

Загальна чисельність населення:

Оптимістичний варіант 49036,5 47330,3 46198,5 45243,7 44326,7 43352,2

Песимістичний варіант 49036,5 47301,6 45726,2 44054,2 42238,2 40355,5

Чисельність чоловіків: Оптимістичний варіант 22775,7 21938,2 21427,4 21044,5 20709,4 20359,2

Песимістичний варіант 22775,7 21923,8 21185,8 20434,1 19635,1 18809,0

Чисельність жінок: Оптимістичний варіант 26260,8 25392,1 24771,1 24199,2 23617,3 22993,0

Песимістичний варіант 26260,8 25377,8 25540,5 23620,1 22603,2 21546,5

 

 

На думку авторів цієї роботи, неможливо залишити поза увагою дослідження в цьому напрямку спеціалістів Аналітично-дорадчого центру «Блакитної стрічки», що виконували рекомендаційні проекти щодо Пакету реформ в Україні за підтримкою Європейського Союзу.

Із збереженням чинної межі пенсійного віку чисельність пенсіонерів за віком та їх частка у загальній кількості пенсіонерів повільно, але неухильно зростатимуть (рис. 1.4). Упродовж 2010  2050 рр. кількість пенсіонерів збільшиться на 0,9 млн осіб (майже весь цей приріст буде забезпечено збільшенням кількості пенсіонерів за віком) і досягне 14,6 млн осіб.

Відсутність позитивної динаміки очікуваної тривалості життя в останні 20 років є головною ознакою демографічної кризи в Україні. Очікувана тривалість життя при народженні тримається на рівні близько 74 років для жінок та 63 років для чоловіків. Це найнижчий показник у Європі, гірша ситуація лише в Російській Федерації.

У країнах ЄС за останні 10 років очікувана тривалість життя жінок зросла в середньому на 2 роки, чоловіків  на 3 роки. Загалом по країнах ЄС-27 цей показник становить для жінок 82 роки (по ЄС-15  83,3 року), для чоловіків  75,8 років (по ЄС-15  77,4 року). Прогноз Євростату EUROPOP 2008 передбачає зростання очікуваної тривалості життя у 2060 р. в середньому по ЄС при народженні у жінок до 89 років, у чоловіків  до 84,5 року [7].

 

  

 

Рис. 1.4. Прогноз кількості та складу пенсіонерів в Україні до 2050 р., млн осіб 

[22, с. 11]

 

Стосовно України, міжнародні та вітчизняні демографи сходяться на думці, що стагнація очікуваної тривалості життя має зрештою змінитися на позитивну динаміку. Фахівці ООН прогнозують для України поступове зростання очікуваної тривалості життя при народженні до 78,8 року у жінок та 71,3 року в чоловіків у 2050  р. Близькі до них і гіпотези середнього (найбільш імовірного) сценарію прогнозу Інституту демографії та соціальних досліджень (далі ІДСД) НАН України: 78,2 року у жінок та 71 рік у чоловіків у 2050 р. Тобто Україна у 2050 р. тільки наблизиться до сучасних середніх показників тривалості життя у ЄС.

Поєднання низької народжуваності із зростаючою тривалістю життя означає, що генеральною демографічною тенденцією, принаймні, у наступні півстоліття буде процес старіння населення. Ця тенденція набуває глобального характеру і потребує пристосування економіки та соціальної сфери до специфіки «старого населення».

Старіння нації, що за методикою МОП (Міжнародної організації праці) визначається питомою вагою осіб у віці 65 років і більше у загальній кількості населення країни, згідно з прогнозом Євростату EUROPOP 2008, зросте із сучасних 17,1 % до 28,8 % у 2050 р. (рис. 1.5). В Україні внаслідок вищої смертності і повільнішого зростання тривалості життя частка цієї вікової групи буде нижчою: 16,3  % у 2008 р. та 24,7 % у 2050 р. (за прогнозом ІДСД НАН України  23,8 %) [32].

 

 

Рис. 1.5. Частка осіб віком 65 років і більше в Україні та інших європейських країнах у 2008 р. та прогноз на 2050 р., % [22, с. 21]

 

Внаслідок поступового скорочення поколінь, що вступають у працездатний вік (в ЄС до періоду працездатності відносять віковий проміжок 1564 роки), навантаження особами похилого віку зростатиме швидкими темпами. До 2050 р. загалом по ЄС-27 співвідношення кількості осіб віком 65 років і більше та населення віком 15  64 роки збільшиться вдвічі  з теперішніх 25,4 % до 50,4 %. Тобто, якщо нині на одну особу віком 65 років і більше припадає чотири особи віком 15  64 років, то у 2050 р. їх буде лише дві. По Україні це співвідношення зросте з теперішніх 23,3 % до 38,2 % (за прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України  до 38,7 %).

Отже, нині в Україні спостерігається середньоєвропейський рівень старіння, а у 2050 р. країна буде однією з «наймолодших» на європейському просторі.

Ситуація зі старінням населення України (кількість осіб пенсійного віку) відповідно до чинної межі пенсійного віку в Україні (55 років для жінок та 60 років для чоловіків) є значно драматичнішою: питома вага осіб пенсійного віку (чинна межа для України) у 2009 році становила 26 %, у 2021 році вона становитиме 29 %, а у 2050 році  38 % населення.

Таблиця 1.6

Прогноз ООН демографічної ситуації для України на період до 2050 р. [57]

 

 

Показник 2005-2010 2010-2015 2015-2020 2020-2025 2025-2030 2030-2035 2035-2040 2040-2045 2045-2050

Сумарний коефіцієнт народжуваності, дітей на одну жінку 1,31 1,47 1,57 1,62 1,67 1,72 1,77 1,82 1,85

Середня очікувана тривалість життя при народженні, років:

чоловіки 62,8 63,9 65,4 66,7 67,8 68,8 69,6 70,4 71,3

жінки 73,8 74,3 75 75,7 76,4 76,9 77,5 78,1 78,8

 

 

Таблиця 1.7

Прогноз Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України [18]

 

Показник 2008 2010 2020 2030 2040 2050

Сумарний коефіцієнт народжуваності, дітей на одну жінку 1,45 1,47 1,54 1,57 1,59 1,60

Середня очікувана тривалість життя при народженні, років:

чоловіки 62,3 62,3 65,5 68,3 69,9 71,0

жінки 73,9 73,9 75,6 77,0 77,7 78,2

Коефіцієнт сальдо міграції, % 0,03 0,05 0,11 0,15 0,15 0,14

 

 

Прогнози ООН демографічної ситуації для України на період до 2050 р. (табл.1.6) та Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України (табл.1.7) дещо оптимістичні щодо середньої тривалості життя при народженні, але вони очікуються після 2030 року [18, 57].

Отже, незважаючи на певні позитивні зрушення, демографічна ситуація в Україні залишається складною. Відсутні об'єктивні підстави призупинення існуючої тенденції скорочення загальної чисельності населення. У цій ситуації напрями демографічної політики держави мають спрямовуватися передусім на підвищення рівня та поліпшення якості життя населення. Акценти варто робити не на кількісних, а на якісних параметрах демографічного відтворення. Необхідно сконцентрувати зусилля на вирішенні поточних і стратегічних завдань  економічному забезпеченні відтворення населення, належному соціальному захисті сімей з дітьми та осіб похилого віку, поліпшенні екологічної ситуації, зниженні виробничого та побутового (передусім, пов'язаного з транспортом) травматизму, популяризації здорового способу життя (зниженні масштабів тютюнопаління, особливо серед молоді, формуванні культури вживання алкогольних напоїв), забезпеченні доступності якісної медичної допомоги та освіти, що, зрештою, стане вагомим підґрунтям для переходу до сучасного режиму відтворення населення і підвищення тривалості повноцінного активного його життя.

Особливої уваги потребує дослідження демографічної ситуації саме у Дніпропетровській області. Воно виконане на основі статистичних даних Головного управління статистики у Дніпропетровській області у 1995  2012 роках за наявною чисельністю населення (табл. 1.8, 1.9). Станом на 1 січня 2010 року кількість населення по області складала 3 млн 35 тис. 517 чол. Кількість осіб у віці, старшому за працездатний, становить 25 %, тобто дещо вище середнього показника по Україні. Статистичні дані Головного управління статистики у Дніпропетровській області у 1995  1012 р.р. з розподілом населення за статтю дають інформацію про те, що в середньому щорічне скорочення населення по області складає 19  20 тис. чол. (рис.  1.5).

 

 

 

Таблиця 1.8

Динаміка чисельності населення Дніпропетровської області у 1995-2012 рр. на 1 січня, тис. осіб

Рік Чисельність наявного населення Чисельність постійного населення

всього у тому числі всього у тому числі

міське сільське чоловіки жінки

1995 3888,8 3255,5 633,3 3846,3 1782,1 2064,2

1996 3848,3 3218,6 629,7 3803,9 1761,0 2042,9

1997 3805,0 3179,0 626,0 3757,4 1737,8 2019,6

1998 3758,7 3139,1 619,6 3715,8 1717,3 1998,5

1999 3714,9 3097,4 617,5 3679,5 1699,4 1980,1

2000 3662,6 3048,5 614,1 3640,8 1679,5 1961,3

2001 3612,6 3002,4 610,2 3600,3 1658,8 1941,5

20021 3567,6 2960,3 607,3 3561,2 1638,5 1922,7

2003 3532,8 2933,6 599,2 3529,5 1622,3 1907,2

2004 3502,9 2911,7 591,2 3499,5 1606,8 1892,7

2005 3476,2 2893,5 582,7 3472,9 1592,4 1880,5

2006 3447,2 2874,1 573,1 3443,9 1577,2 1866,7

2007 3422,9 2856,3 566,6 3419,6 1564,5 1855,1

2008 3398,4 2836,2 562,2 3395,1 1551,2 1843,9

2009 3374,2 2816,2 558,0 3370,9 1538,9 1832,0

2010 3355,5 2801,3 554,2 3352,2 1530,1 1822,1

2011 3336,5 2785,4 551,1 3333,2 1521,4 1811,8

2012 3320,3 2772,2 548,1 3317,0 1514,4 1802,6

 

 

Рис. 1.6. Діаграма чисельності населення Дніпропетровської області за статтю

 

Аналізуючи динаміку чисельності населення Дніпропетровської області, необхідно зауважити, що цей показник має стійку тенденцію до поступового зниження. Дослідження чисельності населення, представленої рядом динаміки, доцільно провести ланцюговим методом за допомогою показника темпу зростання, який в цьому випадку може бути застосований як показник темпу зниження. Результати досліджень, що наведені на рис. 1.7, дозволяють зробити висновок про те, що максимальне зниження чисельності як чоловіків, так і жінок припадає на 1996  1998 роки та на 2000  2003 роки. Автори припускають, що на загальну величину зниження населення саме в ці роки вплинуло два фактори: природне скорочення і міграція населення. 

 

 

Рис. 1.7. Діаграма темпів зменшення населення Дніпропетровської області за статтю

 

За даними діаграми темпів зменшення населення Дніпропетровської області (рис. 1.7) також можна зробити висновок про уповільнення темпів зменшення як за загальною чисельністю, так і за статевою ознакою.

Станом на 1 січня 2013 року чисельність населення склала 3307,8 тис. чол., загальне зниження чисельності населення упродовж 2012 року склало 12,5 тис. чол. і сталося лише за рахунок його природного скорочення. До речі, упродовж 2012 року кількість прибулих мігрантів зросла проти 2011 року на 5,4 % і склала 48,6 тис. осіб, число вибулих збільшилось на 0,8 % і дорівнювало 46,7 тис. осіб. Переважну частину мігрантів, які переїхали на постійне місце проживання до Дніпропетровщини, склали прибулі з областей України  75,1 %, з-за кордону  24,9 %. Більшість осіб, що виїхали за межі області, обрали своїм місцем проживання регіони України (93,5 %), решта  емігрували до інших держав.

З урахуванням проблематики досліджень, в роботі наведена динаміка чисельності населення Дніпропетровської області у 1995  2012 рр. станом на 1 січня з розподілом постійного населення за окремими віковими групами (табл. 1.9). Особливу увагу в межах цієї роботи приділено двом останнім віковим категоріям, а саме  «60 і понад років» та «65 і понад років» і надано у діаграмі на рис. 1.8.

Таблиця 1.9

Динаміка чисельності населення Дніпропетровської області у 1995-2012 рр. на 1 січня, тис. осіб

Рік Розподіл постійного населення за окремими віковими групами

всього населення 0-14 років 0-15 років 0-17 років 16-59 років 15-64 років 18 і понад років 60 і понад років 65 і понад років

1995 3846,3 767,9 820,9 926,2 2350,3 2577,7 2920,1 675,1 500,7

1996 3803,9 742,7 797,3 902,9 2331,1 2554,1 2901,0 675,5 507,1

1997 3757,4 716,4 769,0 876,4 2301,6 2536,0 2881,0 686,8 505,0

1998 3715,8 687,7 742,1 849,2 2257,1 2528,7 2866,6 716,6 499,4

1999 3679,5 654,2 712,9 819,9 2224,7 2538,4 2859,6 741,9 486,9

2000 3640,8 620,2 677,8 791,0 2202,6 2539,8 2849,8 760,4 480,8

2001 3600,3 587,0 643,5 759,9 2186,8 2529,4 2840,4 770,0 483,9

20021 3561,2 552,52 610,83 725,14 2173,43 2512,82 2836,14 777,03 495,92

2003 3529,5 523,0 578,6 693,5 2182,2 2481,9 2836,0 768,7 524,6

2004 3499,6 499,1 551,7 665,7 2196,7 2454,5 2833,9 751,2 546,0

2005 3472,9 480,9 529,8 638,3 2206,2 2429,6 2834,6 736,9 562,4

2006 3443,9 464,3 510,7 612,6 2215,4 2408,8 2831,3 717,8 570,8

2007 3419,6 453,9 497,5 593,2 2209,9 2390,0 2826,4 712,2 575,7

2008 3395,1 448,1 487,9 578,4 2202,9 2378,9 2816,7 704,3 568,1

2009 3370,9 448,1 484,6 567,9 2185,8 2370,4 2803,0 700,5 552,4

2010 3352,2 450,5 484,6 561,1 2158,8 2361,5 2791,1 708,8 540,2

2011 3333,2 453,3 485,5 556,4 2134,1 2355,8 2776,8 713,6 524,1

2012 3317,0 459,0 488,9 555,4 2109,6 2337,0 2761,6 718,5 521,0

 

 

 

Результати досліджень, що надані на рис.1.8, показують коливання чисельності в обох вікових категоріях в різний бік, але практично з однаковою амплітудою. Так, різкому збільшенню чисельності населення вікової категорії «60 і понад років» у 19992002 роках відповідає зменшення чисельності населення вікової категорії «65 і понад років» в той самий період. З урахуванням того, що у 2010  2012 роках знову спостерігається вищеописана тенденція (збільшення чисельності населення вікової категорії «60 і понад років» і зменшення чисельності населення вікової категорії «65 і понад років») можна очікувати у 2015  2019 рр. зменшення чисельності населення вікової категорії «60 і понад років» і, навпаки, збільшення чисельності населення вікової категорії «65 і понад років».

 

Рис. 1.8. Діаграма чисельності населення Дніпропетровської області за віком

 

Таблиця 1.10

Віковий склад населення Дніпропетровської області

 

Рік У віці, молодшому за працездатний, кільк./% У працездатному віці, кільк./% У віці, старшому за працездатний, кільк./%

1995 926,2/24,08 2245,0/58,37 675,1/17,55

1996 902,9/23,74 2225,5/58,5 675,5/17,76

1997 876,4/23,32 2194,2/58,4 686,8/18,28

1998 849,2/22,85 2150,0/57,87 716,6/19,28

1999 819,9/22,28 2117,7/57,56 741,9/20,16

2000 791,0/21,73 2089,4/57,39 760,4/20,88

2001 759,9/21,11 2070,4/57,59 770,0/21,30

2002 725,14/20,36 2059,03/57,82 777,03/21,82

2003 693,5/19,65 2067,3/58,57 768,7/21,78

2004 665,7/19,02 2082,7/59,52 751,2/21,46

2005 638,3/18,37 2097,7/60,41 736,9/21,22

2006 612,6/17,79 2113,5/61,37 717,8/20,84

2007 593,2/17,35 2114,2/61,82 712,2/20,83

2008 578,4/17,04 2112,4/62,22 704,3/20,74

2009 567,9/16,85 2102,5/62,37 700,5/20,78

2010 561,1/16,74 2082,3/62,12 708,8/21,14

2011 556,4/16,69 2063,2/61,9 713,6/21,41

2012 555,4/16,74 2043,1/61,6 718,5/21,66

 

 

 

 

Рис. 1.9. Діаграма співвідношення населення Дніпропетровської області за категоріями, %

 

 

На підставі статистичних даних чисельності населення Дніпропетровської області у 1995  2012 рр. (табл. 1.9) надана зведена таблиця 1.10 та діаграма (рис. 1.9), що характеризують динаміку співвідношення вже за трьома обраними категоріями: у працездатному віці, молодшому та старшому за працездатний. До першої категорії віднесено населення у віці до 16 років, до другої  від 17 до 59 і до третьої категорії  населення двох останніх груп із табл. 1.9 На підставі отриманих результатів можна зробити висновки про те, що в перспективі в області можна спрогнозувати збільшення кількості осіб у віці, старшому за працездатний з одночасним зменшенням кількості дітей у віці до 16 років. Це, у свою чергу, призведе до зменшення основної вікової групи, тобто працездатного населення.

 

 

 

 

 

 

 

2. Політика транснаціональних корпорацій як основний чинник зниження рівня життя населення України

 

2.1. Особливості реалізації соціальної відповідальності бізнесу у Європі та в Україні

Наприкінці XX – початку XXI ст. спостерігається інтенсивне зростання зовнішньоекономічної діяльності, в якій транснаціональні корпорації (ТНК) виступають торговцями, інвесторами, розповсюджувачами сучасних технологій, стимуляторами міжнародної трудової міграції. Ці компанії відіграють провідну роль в інтернаціоналізації виробництва, в процесі розширення і поглиблення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн. На початок третього тисячоліття міжнародне виробництво товарів і послуг у рамках ТНК становило 7 % світового ВВП. ТНК займають передові позиції у світовому виробництві в галузях електроніки, автомобілебудування, хімічній і фармацевтичній промисловості. З діяльністю ТНК пов’язані сподівання й розчарування більшості країн світу, оскільки ці корпорації створили розвинену мережу виробничої, науково-технічної, інвестиційної, торгової та культурної взаємозалежності країн і заклали підвалини глобальної економіки [40]. 

Слід зазначити, що, досліджуючи діяльність ТНК, експерти ООН визначили основні ознаки, за якими компанію можна віднести до транснаціональної: річний обсяг продажу такої компанії повинен перевищувати 100 млн дол, наявність філіалів повинна бути не менш ніж у шести країнах світу.

Сьогодні світ опинився на порозі нового переділу, але не військово-політичного, а економічного, де головними гравцями будуть уже не держави і навіть не блоки країн, а головні транснаціональні корпорації найбільших промислово розвинених держав. Ставками ж є нові ринки, технології та надприбутки.

ТНК – основний структурний елемент економіки більшості країн, рушійна сила їх розвитку та підвищення ефективності. Завдяки глобальним тенденціям інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі ТНК опинилися у центрі світового економічного розвитку. З огляду на них і подальший перерозподіл світових ринків та сфер впливу, можна прогнозувати можливість появи найближчим часом міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання чи об’єднання найбільших компаній світу.

За даними ООН зараз у світі існує більш ніж 65 тис. ТНК, що контролюють понад 850 тис. афільованих зарубіжних компаній по всьому світу, у яких задіяно більш ніж 74 млн чоловік. При цьому на території промислово розвинених держав розміщується понад 80 % материнських компаній і близько 33 % афільованих, у країнах, що розвиваються, – 19,5 і майже 50 відповідно, у колишніх соціалістичних державах – приблизно 0,5 і 17 % [36].

Експансія ТНК є одним із феноменів другої половини двадцятого століття. Особливо значних масштабів цей процес набув в останні десятиліття. Саме ТНК фактично вирішують питання нового економічного і політичного переділу світу, стоять на межі створення світового наднаціонального уряду. Свідченням тієї ролі, що її відіграють транснаціональні корпорації у світовій політиці й економіці, стало також створення при ООН Центру та Комісії ООН з ТНК, обговорення різноманітних аспектів діяльності корпорацій, як і окремих країн, на рівні спеціалізованих органів ООН.

За війнами та державними переворотами у країнах Близького і Середнього Сходу, Латинської Америки, за змінами урядів у Європі й Азії стоять інтереси ТНК. А результати, що їх отримували при цьому транснаціонали, вимірювалися не десятками і навіть не сотнями мільйонів доларів – рахунок ішов на мільярди [36].

Сьогодні ТНК перетворилися із суб’єктів на об’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. Транснаціональні корпорації, нарівні з промислово розвиненими країнами, широко проявляються в політиці, економіці, у фінансово-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовнішній політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньокорпоративної політики створили свою, корпоративну ідеологію. Поруч із найбільшими державами вони мають власні численні спецслужби, а зброї, що її випускає, наприклад, лише «Дженерал дайнемікс», вистачить на армію не однієї держави [40].

Етика – система моральних принципів, яка зобов’язує відрізняти правильну поведінку від неправильної. Як видно з цього визначення, розуміння ділової етики багато в чому залежить від системи загальних і особистих цінностей менеджерів і виконавців.

Важливо розрізняти етику всередині організації та етику взаємовідносин організації з оточуючим середовищем.

Що стосується організаційної етики та зовнішньої етики взаємовідносин організації з оточуючим середовищем, то можна скористатися вимогами, яких дотримуються провідні міжнародні компанії у своїй діяльності, за оцінками Гарвардської школи бізнесу [11].

Етика відносин із суспільством передбачає збереження і розширення зайнятості, соціальну відповідальність, спонсорування проектів соціального добробуту, підтримку освіти і мистецтва.

Етика відносин з державою, у свою чергу передбачає дотримання законодавства та виконання державних замовлень у зазначений термін.

До причин неетичної поведінки, що також наявні в Україні, можна віднести такі:

-недосконалість законодавчої та нормативно-правової бази;

-значний обсяг «тіньової» економіки;

-конкурентна боротьба, що відсуває на дальній план етичні міркування;

-зростаюче прагнення звітувати про рівень прибутковості за дедалі коротші періоди, тобто у кожному квартальному звіті;

-відсутність належного стимулювання етичної поведінки керівників;

-загальне зниження ролі етики в суспільстві;

-певний тиск на рядових працівників з боку організації з метою пошуку компромісів між їхніми цінностями вищого керівництва;

-низькі моральні якості членів суспільства. 

До інструментів поліпшення етичності поведінки в організаціях, що напрацьовані в європейській та світовій економіці, слід віднести такі:

-етичні стандарти (кодекси), які описують загальну систему цінностей, етичні правила, яких мають дотримуватися працівники компанії;

-комітети з етики, які проводять повсякденне оцінювання практики з позиції етичних вимог. Деякі компанії замість таких комітетів, до складу яких входять авторитетні працівники, запроваджують посади адвоката з етики;

-соціальні ревізії, які проводяться для аналізу й оцінювання звітів і програм соціальної відповідальності компанії;

-навчання етичній поведінці керівників і рядових працівників. 

Менеджмент ділових організацій сучасності несе перед суспільством подвійну відповідальність: юридичну і соціальну.

Юридична відповідальність передбачає додержання конкретних законів і норм регулювання, які визначають, що може, а чого не може робити організація. Юридична відповідальність притаманна компаніям, які дотримуються традиційної моделі бізнесу.

Соціальна відповідальність  певний рівень добровільного реагування організації на соціальні проблеми. Соціальна і юридична відповідальність притаманна сучасній моделі бізнесу. Кожен із видів відповідальності має свої критерії.

Проблема соціальної відповідальності виникла ще наприкінці минулого - на початок XX ст., але й досі стосовно неї не вщухають дискусії. Дуже часто при цьому згадують ім’я Е. Карнегі. Ендрю Карнегі  провідний бізнесмен у виробництві сталі, видав у 1990 році «Євангеліє процвітання», де виклав доктрину капіталістичної благодійності, відповідно до якої прибуткові організації повинні жертвувати частину своїх коштів на благо суспільства. Він вклав понад 350 млн дол у соціальні програми і побудував понад 2 000 публічних бібліотек. Не менш відомий американський бізнесмен Джон Д. Рокфеллер пожертвував 550 млн дол і заснував фонд Рокфеллера, кошти якого використовуються для розв’язання соціально значущих проблем у сфері економіки, науки, культури.

Ставлення до соціальної відповідальності може бути різним: від сприятливого до ворожого. 

Слід врахувати наявність аргументів «за» і «проти» соціальної відповідальності.

Аргументи на користь соціальної відповідальності:

-сприятливі для бізнесу довгострокові перспективи;

-зміна потреб і очікувань широкої громадськості;

-залучення додаткових ресурсів для надання допомоги у розв’язанні соціальних проблем;

-моральні зобов’язання щодо соціальної відповідальності.

Основи впровадження соціальної відповідальності у Європі викладено в Зеленій книзі «Створення умов для поширення соціальної відповідальності бізнесу в Європі» (Брюссель, 08.07.2001р.). Її мета - ініціювати широке обговорення та пошук різних точок зору щодо соціальної відповідальності бізнесу на національному, європейському та міжнародному/світовому рівнях.

На сьогодні питання соціальної відповідальності у світі регламентуються стандартами, у тому числі міжнародними: AccountAbility 1000 (АА1000), Global Reporting Initiative (Глобальна ініціатива зі звітності» (GRI), SA 8000 «Соціальна відповідальність» [13, с.3265], ISO:14000 «Системи управління навколишнім середовищем» [10], OHSAS 18001:1999 «Система оцінювання професійної безпеки та здоров’я», OHSAS 18002:2000 «Системи менеджменту щодо охорони праці й запобігання професійним захворюванням» [17, с. 103108]. У лютому 2010 р. завершено голосування національних органів зі стандартизації на користь отримання статусу кінцевого проекту міжнародного стандарту ISO 26000 «Системи управління соціальною відповідальністю. Вимоги». 

Ставлення бізнесу в Україні до поняття соціальної відповідальності визначається, з одного боку, походженням компанії, її розміром, галуззю, географічним охопленням, активністю спілкування з кінцевим споживачем, рівнем конкуренції на ринку і поглядами керівництва. З другого боку, економічною ситуацією в країні, ступенем розвитку інших секторів (засоби масової інформації (ЗМІ), влада, некомерційний сектор) і чинним законодавством.

Розвиток соціальної відповідальності бізнесу в Україні консолідується навколо міжнародних організацій та проектів, зокрема Представництва ООН в Україні, яке в 2006 році започаткувало та підтримує діяльність української мережі Глобального договору ООН, що охоплює понад 140 організацій. В Україні більшість компаній (як великих, так і середніх) не мають визначеної стратегії соціальної відповідальності бізнесу (СВБ), перебувають на етапі дотримання законодавства та одиничних доброчинних проектів. Основними чинниками ведення вітчизняними підприємствами СВБ є: по-перше, позитивна репутація, як спосіб конкурентної боротьби для ТНК в Україні та компаній, що здійснюють міжнародну діяльність; по-друге, власні переконання; по-третє, розширення ринків, що можливо внаслідок включення до груп заради створення нової продукції, послуг або виходу на нові ринки збуту; по-четверте, можливість доступу до дешевих фінансових ресурсів, що виявляться при оцінці можливості отримання відносно дешевих кредитних ресурсів для розвитку бізнесу, особливо від міжнародних фінансових інституцій; по-п’яте, підвищення капіталізації, що є наслідком збільшення привабливості підприємств перед інвесторами [7, с.16]. Основним інструментарієм СВБ в Україні є: впровадження систем управління СВБ, запровадження соціальної звітності та верифікації; організація партнерств з групами впливу, що дозволяє підприємствам долучитися до вирішення певних складних соціальних та екологічних проблем завдяки об’єднанню фінансових, людських та адміністративних зусиль на прозорих та чітких умовах; розробка інноваційних товарів та послуг, які допомагають подолати конкретні соціальні проблеми; адаптація міжнародних проектів та стратегій до українського ринку .

Проте, впровадження практики СВБ в Україні обмежено внаслідок відсутності інформації. Кожне п’яте підприємство не інформовано про її переваги. До найменш поінформованих належать підприємства транспорту  52,9 % загальної кількості підприємств. При цьому СВБ найтісніше пов’язується з впровадженням соціальних програм поліпшення умов праці (65,5 %), навчанням персоналу (63,2 %), благодійною допомогою (56 %), застосуванням в діяльності принципів етичного та відповідального ставлення до споживачів (49,5 %) [2]. Ще однією перепоною на шляху впровадження СВБ в Україні є недостатнє усвідомлення підприємствами своєї ролі у вирішенні соціальних та екологічних проблем суспільства. Низький рівень виконання державними установами соціальних функцій, недовіра до них призвели до того, що тільки 11,8 % підприємств абсолютно переконані у необхідності кооперації бізнесу та держави при вирішенні соціальних проблем. Особливістю впровадження СВБ в Україні є те, що майже 25 % підприємств здійснює СВБ заходи, не усвідомлюючи цього. За відсутності концепції заходи СВБ, все ж таки, реалізуються (31,3 % підприємств реалізують їх кожний місяць або постійно; 22,2 %  кілька разів на півроку, 10 %  раз на рік) [2].

Обмеженість застосування принципів СВБ на вітчизняних підприємствах пов’язано з низкою причин:

1) відсутністю національного законодавства щодо організації, регулювання та контролю СВБ;

2) недосконалістю соціальних стандартів та нормативів, що діють в Україні, їх невідповідністю європейським стандартам розвинених держав;

3) відсутністю достатньої кількості фінансових ресурсів;

4) невідповідністю попиту щодо благодійності наявним ресурсам та потребам в наданні реальної допомоги окремим категоріям населення;

3) достатньо високим ступенем контролю з боку контролюючих органів влади;

4) дефіцитом урядових і неурядових організацій, що підтримують СВБ;

5) відсутністю необхідної інформацію стосовно соціальних проблем;

6) нестабільністю політичної та економічної ситуації в країні;

7) відсутністю повного розуміння компаніями сутності СВБ (не тільки як спонсорства та благодійності, а як довготривалої стратегії, що охоплює всю компанію і визначає те, як вона діє, інвестує кошти і будує відносини з партнерами);

8) відсутністю або небажанням сприйняття окремими керівниками і підприємцями бізнес-структур принципів соціальної відповідальності, пасивністю та байдужістю щодо участі у формуванні позитивного соціального іміджу бізнесу;

9) відсутністю дієвої системи морального та матеріального заохочення соціальної відповідальності суб’єктів бізнес-структур, розвинутого почуття відповідальності перед соціумом за її результати, поваги до законів держави і прав людей, турботи про довкілля, розвитку почуття національної гідності, патріотизму.

На сучасному етапі для становлення ідеї СВБ в Україні насамперед необхідно:

 зміна суспільної свідомості щодо розуміння змісту, значущомті СВБ для розвитку соціально орієнтованої держави, а серед самих підприємців – стратегічного значення соціально відповідальної позиції для зміцнення конкурентоспроможності компаній на ринку та довгострокового сталого розвитку;

 формування законодавчої бази, яка забезпечить зацікавленість бізнесу у впровадженні соціальних програм, а також нормативно-правових актів, які стимулюють розвиток СВБ;

 створення партнерської мережі, в рамках якої учасники отримують широкі можливості для просування корпоративної репутації на регіональному та макроекономічному рівнях;

 впровадження методологічних основ надання допомоги у плануванні та реалізації конкретних соціальних проектів та програм, реалізації корпоративних систем соціальної відповідальності;

 сприяння роботі всіх зацікавлених сторін щодо впровадження довгострокових спільних соціальних проектів та програм;

 створення банку даних соціальних та екологічних ініціатив, в реалізації яких могли б взяти участь державні органи влади, громадські організації та підприємницькі структури;

На рівні підприємств:

 впровадження політики відповідального ставлення організації до своїх найманих працівників;

 підтримування та розвиток позиції активного громадянства; 

 навчання персоналу соціальній відповідальності на рівні з іншими бізнес-цілями; 

 здійснення діалогу із групами впливу, як інструмент отримання інформації щодо оптимізації соціальних програм та мінімізації ризиків підприємства; 

 створення спеціалізованих підрозділів (для великих за розміром та масштабом діяльності підприємств), до компетенції яких входило б управління соціальною відповідальністю.

Активне та якісне впровадження СВБ українськими компаніями може допомогти створити нові ринки в Україні та за її межами, допомогти вирішити соціальні та екологічні проблеми, покращити доступ компаній з українським капіталом до міжнародних ринків, підвищити капіталізацію українських компаній та забезпечити сталий розвиток країни в цілому [7].

 

2.2. Економічна оцінка рівня життя в Україні як соціальної категорії

Рівень життя населення — це соціально-економічна категорія, яка характеризує можливості суспільства щодо забезпечення життя, діяльності та всебічного розвитку. Він виявляється сукупністю суспільних відносин і умов, що характеризують життя, працю, побут та інтелектуально-культурний розвиток людей, їх свободу та правову захищеність. В той самий час — це одна з найважливіших соціальних категорій, що формується під впливом взаємодії всіх суб'єктів економічних відносин. Його підвищення (соціальний прогрес) має бути пріоритетним напрямом державної соціально-економічної стратегії, спрямованої зокрема на реалізацію засад соціально орієнтованої ринкової економіки.

Категорія «рівень життя» акумулює широкий спектр соціально-економічних відносин, котрі виявляються через багаторівневу систему індикаторів стану та умов життєдіяльності особи, домогосподарства, соціальних груп, населення країни та її регіонів. Цю категорію можна розмежувати на три взаємозалежні поняття: умови життя, власне рівень життя, якість життя.

Рівень життя в будь-якій країні визначається низкою синтетичних показників, до яких належать: фонд споживання у використовуваному національному доході, реальні доходи населення, номінальна та реальна заробітна плата робітників і службовців, доходи селян від власного господарства, суспільні фонди споживання, обсяг роздрібного товарообороту.

Для визначення тенденції рівня життя порівнюють величину й динаміку споживання продуктів харчування та непродовольчих товарів, житлових і комунально-побутових послуг, а також послуг транспорту, зв'язку, соціально-культурної сфери, умов відпочинку та праці тощо.

В межах цієї праці розглянуто деякі показники, що характеризують рівень життя громадян в Україні, та проведено оцінку їх впливу на забезпечення населення гідними умовами проживання та знищення населення похилого віку для збереження темпів надприбутків ТНК.

Міжнародна статистика розраховує показник життєвого рівня за валовим внутрішнім продуктом (ВВП) або валовим національним продуктом (ВНП) на одну особу. За цим показником Україна значно відставала від розвинених країн ще до впровадження реформ. Так, у 1990 р. ВВП в Україні становив 5 560 дол. США на одну особу, тоді як у високорозвинених країнах світу він був у 34 рази більшим і становив: у Великій Британії — 14 637 дол; Канаді — 20 783 дол; Німеччині — 19 183 дол; США — 20 630 дол; Франції — 17 061 дол; Швеції — 22 360 дол; Японії — 23 305 дол.

Для порівняння, держави з потужною економікою мають ВВП на душу населення понад 40 тис. дол. США при значенні індексу економічної свободи більше 75,0 % та середньому значенні індексу глобальної конкурентоспроможності п’ятірки лідируючих у рейтингу економік світу на рівні 5,54 балів. Слід зауважити, що за загальносвітовим змістом індекс економічної свободи (ІЕС) характеризує фундаментальне право кожної людини розпоряджатись власною працею і майном, базується на 10-ти індексах, які оцінюються за шкалою від 0 до 100 %. Показник, що відповідає максимальній свободі і, як інтегрований показник, включає оцінку за свободу бізнесу, торгівлі, податкову свободу, об’єм державних витрат, грошову свободу, фінансову, свободу інвестицій, захист прав власності, свободу від корупції та свободу трудових відносин. На рис. 2.1 показано динаміку рівня економічної свободи в Україні за період 2000 – 2010 рр.

 

Рис. 2.1. Динаміка індексу економічної свободи в Україні

станом на 2000 – 2010 рр. [24 с. 23]

 

 

Рис. 2.2. ВВП на одну особу населення в Україні та окремих країнах світу станом на 2008 р. [24 с. 23]

 

 

За показниками ІЕС (рис. 2.1) Україна належить до групи країн із статусом «в основному невільні», маючи цей показник в межах 50 – 59,9 %, а із значенням в межах 0 – 49,9 % — до «деспотичних».

Стосовно наступного показника, так само дані вказують на суттєве відставання України від провідних країн за обсягом ВВП у відносному вираженні.

За показником валового національного продукту (ВНП) або валового національного доходу (ВНД), що припадає на душу населення, Україна серед європейських країн-сусідів випереджає тільки Молдову (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Національний дохід на душу населення в Україні та країнах-сусідах, долари [39]

 

Рік Країна

Україна Росія Болгарія Білорусь Польща Румунія Молдова Угорщина

1990 1 781 3 764 2 268 1 852 1 629 1 767 917 3 084

1991 1 684 3 323 801 1 847 2 123 1 338 777 3 089

1992 1 530 3 042 1 006 1 748 2 301 910 548 3 477

1993 1 300 2 726 1 287 1 650 2 349 1 220 572 3 576

1994 1 051 2 687 1 148 1 457 2 789 1 403 390 3 868

1995 939 2 643 1 556 1 363 3 568 1 631 415 4 259

1996 867 2 593 1 172 1 464 4 063 1 640 418 4 266

1997 993 2 666 1 220 1 372 4 064 1 558 469 4 276

1998 822 1 746 1 599 1 477 4 483 1 833 403 4 384

1999 628 1 270 1 612 1 187 4 356 1 616 288 4 494

2000 614 1 717 1 624 994 4 465 1 667 341 4 309

2001 764 2 059 1 761 1 199 4 965 1 810 396 4 909

2002 874 2 316 2 027 1 506 5 179 2 090 454 6 201

2003 1 049 2 878 2 679 1 815 5 629 2 645 565 7 893

2004 1 354 3 991 3 338 2 330 6 444 3 342 784 9 594

2005 1 811 5 158 3 747 3 053 7 808 4 409 903 10 310

2006 2 275 6 662 4 161 3 784 8 724 5 483 1 023 10 533

2007 3 068 8 793 5 105 4 626 10 736 7 577 1 307 12 646

2008 3 870 11 246 6 455 6 198 13 580 9 171 1 816 14 368

2009 2 516 8 248 6 231 4 981 10 876 7 522 1 582 12 098

2010 2 992 10 003 6 138 5 524 11 809 7 447 1 791 12 220

2011 3 607 12 588 6 984 5 545 13 029 8 724 2 144 13 245

 

 

За останні роки в Україні істотно змінилися структура й обсяги грошових доходів населення. У структурі грошових доходів зберігається тенденція до зниження частки заробітної плати. Якщо в 1990 р. вона становила 70,9 % заробітної плати 1985 р. (1985 р. = 100 %), то в 2009 р. — лише 41,9 %. Дохід на одну особу в 2009 р. складав 18 383,5 грн.

Співвідношення між найвищим та найнижчим рівнями заробітної плати на галузевому рівні становило 6 разів, на регіональному — 2,7 разу.

Зменшення розміру реальної заробітної плати призвело до того, що вона в Україні не забезпечує навіть простого відтворення робочої сили, не кажучи вже про виконання нею функції стимулювання.

Водночас у структурі грошових доходів зростає частка інших доходів, які перебувають у «тіні» й не оподатковуються.

Протягом останнього десятиліття в Україні спостерігаються відносно високі темпи зростання розміру середньомісячної номінальної заробітної плати, що переважно пов’язано з постійним підвищенням встановленого законодавством рівня мінімальної заробітної плати (з 118,0 грн у 2000 р. до 605 грн у 2008 р.), тобто політичним фактором, а не з підвищенням рівня продуктивності праці, тобто економічним чинником. Водночас, порівняно з іншими країнами за цим показником Україна також має не найкращі позиції. Порівнювати заробітну плату працівників України більш-менш коректно лише з відповідним показником, характерним для країн СНД. Так, у 2000 р. у рейтингу 10-ти країн СНД за розміром середньомісячної номінальної заробітної плати Україна посідала 6-те місце, тоді як у 2005 р. – 5, а у 2009 р. – 4 місце (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Динаміка середньомісячної номінальної заробітної плати в країнах СНД

(у перерахунку на долари США) [33]

Країна Рік

2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 

Україна 42,3 57,9 70,6 86,7 110,8 157,3 206,2 267,5 342,9 238,9

Азербайджан 49,5 55,8 64,9 78,8 101,2 124,6 166,8 251,5 334,0 371,1

Білорусь 73,6 86,6 104,9 120,8 160,6 217,8 271,2 323,0 403,9 351,0

Вірменія 42,1 44,1 47,7 60,1 81,4 113,8 149,7 217,0 285,7 267,8

Грузія 36,5 45,6 51,7 58,5 81,2 … 155,9 220,3 358,9 …

Казахстан 101,1 117,9 132,6 154,6 208,3 254,4 323,5 428,2 505,4 451,3

Киргизстан 25,7 30,0 35,9 43,8 52,5 62,7 81,4 106,4 147,1 142,3

Молдова 32,8 42,3 51,1 63,9 89,5 104,7 129,2 170,2 243,5 230,3

Російська Федерація 79,0 111,1 139,1 179,2 234,0 301,6 391,1 531,6 696,9 627,4

Таджикистан 8,5 9,9 11,8 14,6 20,8 28,7 35,2 47,4 67,5 65,4

 

 

Стан справ з оплатою праці на фоні низьких темпів зростання номінальної заробітної плати отримує ще більш негативне забарвлення в умовах низького приросту реальної заробітної плати в Україні порівняно з країнами СНД. Реальна заробітна плата в динаміці відображає зміни купівельної спроможності номінальної заробітної плати з урахуванням темпів інфляції, що характеризує матеріальну складову якості життя населення, зокрема зайнятого суспільно корисною працею.

У рейтингу 9-ти країн СНД Україна мала найвищий показник зменшення розміру реальної заробітної плати з 2000 по 2008 рр., що свідчить про вкрай низьку купівельну спроможність українців (рис. 2.3).

Такі тенденції знецінення номінальної заробітної плати в Україні спричинюються, перш за все, досить високою інфляцією, на відміну від інших держав. Зазначимо, що станом на 2008 р. Україна була лідером за найвищими темпами інфляції серед 27 країн ЄС (перевищення коливалися від 2,0 до 12,0 разів, рис. 2.4).

 

 

Рис. 2.3. Приріст середньомісячної номінальної та реальної заробітної плати в країнах СНД (з 2000 до 2008 рік, %) [24 с. 39]

 

 

 

Рис. 2.4. Рівень інфляції в Україні та деяких країнах ЄС станом на 2008 р. [24 с. 39]

 

Найвідчутнішими наслідками зниження реальних доходів і платоспроможного попиту населення є зниження обсягів споживання продуктів харчування, погіршення його структури, якості та асортименту, що призводить до скорочення тривалості життя населення. Падіння індексу людського розвитку було зумовлене, крім зростання бідності, зниженням рівня освіти, несприятливою екологічною ситуацією, погіршенням стану здоров’я та скороченням тривалості життя населення. За останні роки зниження людського потенціалу держави зумовило від’ємний приріст населення та відплив висококваліфікованих спеціалістів [35].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Антихристиянська діяльність транснаціональних корпорацій

Глобалізація як процес, в сучасних умовах є формуванням нового світового порядку, що характеризується злиттям, зазвичай примусово, національних економік у одну єдину економічну систему, знищенням національних державних урядів і запровадженням державних кордонів. Кінцевою метою глобалізму є формування вселенської цивілізації, носієм якої є глобальне надсуспільство, кероване світовим урядом. Геополітика глобалізації захоплює духовну, культурну, політичну, господарчу та інші сфери. Вона виявляється в цілеспрямованих спробах Заходу нав'язати іншим культурно історичним типам (російському, китайському, ісламському, індуїстському, латиноамериканському, африканському ін.) свій тип цивілізації, як єдино правильний і справжній. 

Християнська глобалізація світу почалася з народженням Ісуса Христа. Держави і народи об'єднувалися вірою в духовні цінності Нового Завіту. Силою духовного впливу християнства з дикунства, варварства і язичництва були вирвані й об’єднані величезні маси людей. Прорив історії людства, удосконалений християнською глобалізацією, захопив значну частину людства і став головним змістом духовного розвитку за останні дві тисячі років. Під впливом християнської глобалізації у світі поширилися і цінності морального порядку, люди стали добрішоими й справедливішими.

Проте, починаючи з епохи Відродження, поруч із потужним потоком християнської глобалізації поступово починає розвиватися інша — антихристиянська глобалізація, джерело якої в інших, нехристиянських цінностях. На думку російського філософа Лосєва, саме з епохи Відродження починається розгортання духу сатанізму у вигляді капіталізму і комунізму. Розуміння суті антихристиянської глобалізації зберігають у словах Христа, адресованих представникам іудейської секти фарисеїв: «Чому не розумієте промови Моєї ? Тому, що не можете чути слова Мого! Ваш батько диявол; і це хочете виконувати похоті батька вашого. Він був чоловіковбивця від початку, не встояв в істині, оскільки немає у ньому істини. Коли говорить він про брехню, то каже своє, бо він брехун і є батько брехні» (Ін. 8, 42– 44). Якщо християнська глобалізація полягає в світогляді Нового завіту, то антихристиянська – у світогляді фарисея-талмудиста. Різниця полягає в тому, що християнин вважає всіх людей своїми братами, а талмудист ділить людей на своїх і чужих, вважає їх своїми потенційними ворогами, якщо вони не служать йому; християнин вважає за необхідне добротворення всім людям без винятку; талмудист, відповідно до свого закону, спроможний до добротворення лише для своїх. Зробити зло чужому не вважається гріхом, а навіть релігійною доблестю; християнин вважає гріхом прагнення до наживання власності, талмудист вважає доблестю досягнення багатства за будь-яку ціну; християнин вважає за неможливе захоплення собі чужого майна чи землі, талмудист вважає, що це його землі, дані йому потенційною владою від Бога і прагнення вилучити і захопити усе це – саме його релігійна задача.

Антихристиянська глобалізація передбачає поділ людства на еліту й інших. Пануюча еліта користується усіма благами науково-технічного прогресу та вільно переміщається з країни в країну, інші стають об’єктами найжорсткішої експлуатації і живуть у віртуальному світі, що унеможливлює наслідування цінностей Нового завіту. Світовий лад грошей входить у конфлікт із християнської глобалізацією і стає головним джерелом руйнації людського суспільства. Зіткнення християнської і антихристиянської глобалізації є головним змістом сучасної епохи. Це зіткнення призводить до катастрофічної деформації у всіх галузях розвитку людського суспільства – економіки, інформації, управління, а головне, в релігійній свідомості [34].

Глобальне управління покликане скасувати суверенітет національної держави, цей фундаментальний принцип міжнародного правопорядку з часів Вестфальського договору 1648 року. В узагальненому вигляді глобалізм як ідеологія орієнтований на те, щоб замінити класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи держав на протилежний йому принцип втручання. Цей принцип зараз враховується навіть НАТО, згадати Сербію, Ірак і Афганістан. Під виглядом боротьби з екстремізмом знищуються небажані Америці і Європі країни й народи. Можна назвати деяких видатних представників глобалізму. Так, Девід Рокфеллер – фінансово-промисловий магнат, який був біля першовитоків створення Римського клубу в 1968 році і очолював один з найбільших у Америці банків – «Чейз Манхеттен». У тому ж році він витягнув із невідомості 40-річного професора Збігнєва Бжезинського, доручивши йому очолити створену з його ініціативи Тристоронню комісію, теж своєрідний клуб, який об’єднав в 1973 році найбільших представників ділового і політичного світу. 

Роберт Макнамара – колишній президент Світового банку. В роки війни у В’єтнамі обіймав посаду міністра оборони, навіть «прославився» застосуванням напалму, за допомогою якого руйнували цілі села. Захоплювався ідеєю знищення «зайвої» частини людства. Був членом сатанинської організації «Трест Люцифера», згодом перейменованої в «Трест Люциса» [33]. Більшість глобалістських ініціатив реалізуються нині, в тому числі і в Україні, за власний кошт Світового банку.

Слід нагадати, що Жак Атталі, ще один великий глобаліст, був президентом Європейського банку реконструкції й розвитку. У своїх книжках він проголошує відверто сатанинські ідеї: руйнація сім’ї, створення нації нових кочівників, які не мають ні батьківщини, ні домівки. Маргарет Зангер, фундаторка Міжнародної Федерації Планування Сім’ї (МФПС), також входила у «Трест Люциса». Сповідувала і віддано насаджувала відверто фашистські погляди на селекцію людей за расовою та соціальною приналежністю. Глобалісти спеціально створили антиглобалістський рух з метою компрометації боротьби з глобалізмом. Під час проведення глобалістських форумів ці «підставні» люди спеціально організовують погроми і бійки. Їм дозволяють друкувати статті у газетах, вони беруть інтерв’ю, але оплачують їхню самовіддану працю ті, з ким вони «борються». Керівником руху антиглобалістів є Едвард Голдсміт, громадянин Британії, який живе у Франції.

Тепер варто пригадати слова однієї з головних апологетів глобалізму Бжезинського, сказані ще 1968 р.: «Наша епоха непросто революційна: ми увійшли до фази нової метаморфози всієї людської історії. Світ на порозі трансформації, що за своїми історичними і людськими наслідками буде драматичнішою, ніж та, що була викликана французькою чи більшовицькою революціями. У наш час визнають, що Робесп'єр і Володимир Ленін були м’якими реформаторами». Цікаві висловлювання Антоніо Менегетті, особистого консультанта-психолога деяких провідних мільярдерів світу, опубліковані кілька років тому: «Президенти є маріонетками в чужих руках. Рішення приймають не Єльцин, Клінтон чи Ширак, а ті, хто має більше влади. Реальну економічну владу на цій планеті мають ті, хто завдяки комунікаційній мережі та цифровим технологіям контролюють і змінюють всю економіку, тому що їм зручно» [34]. Схоже, що план підкорення світу розроблено й це сталося, певно, наприкінці 1960-х років. Бжезинський у1968 році у своєму виступі називав конкретний 2000 рік, тобто він натякав на розроблений план дій. Але ж і президент Римського клубу Рікардо Діас Хохлайтнер заявляв, що 1968 рік «став роком великого перелому». Бжезинський помилився тільки на рік. У вересні 2001 року було підірвано башти Всесвітнього торговельного центру, напевно й без участі глобалістів. Після цього було оголошено про загальну боротьбу з тероризмом. Вже названі чергові цілі – Афганістан, Сірія, Корея, Ірак, Іран, тобто НАТО готове утихомирювати всіх непокірних. Тут глобалісти вбивають відразу двох зайців, с саме: врозумляють непокірних і викликають переселення народів. Біженці необхідні глобалістам, оскільки потім вони легко визнають своєю батьківщиною будь яку землю.

Одне із постійно повторюваних заклинань ідеологів глобалізму – «постхристиянський світ». У основі сучасного глобалізму лежить відхід людини Божої. До центру всесвіту було вміщено не Бога, а людину. В ядро антропоцентричного всесвіту було вміщено богоподібну Людину. Причому просто людину, що перебуває у гріху. Адже, за вченням Церкви, людина створена за образом й подобою Божою, але гріх спотворив красу образу. Це уявлення про перекручену природу людини геть відсутнє у сучасному західному мисленні, де домінують ідеї язичницького походження, що затверджувалися в культурі Західної Європи в епоху Відродження. Отже, разом із поверненням до античної культури епохи Відродження відбувається рух назад від цінностей християнства до поганського світогляду. Можна цілком обґрунтовано стверджувати про тріумф ідолопоклонства в сучасному західному світі у найбільш порочній формі поклоніння людини самій собі [48].

Що ж до західного християнства, воно не засуджує цього процесу, але, прийнявши постулат про свободу людину, як найвищої цінності її земного буття, освящає союз неопоганської доктрини з християнською етикою. Так було в ході формування ліберального стандарту, в якому поєднувалися християнський (через католицизм і протестантизм) і язичницький початок. Певне вплив тут справила й досить вагома в західноєвропейських університетах іудейська богословська думка, яка прийшла через іспанську культуру і єврейську еміграцію до Голландії і сусідні країни. Тож не дивно, що затребуваним ліберальним світоглядом у його формуванні виявилися ідеї таких вільнодумців, атеїстів і пантеїстів, як Бенедикта Спінози. До XIX ст. практично склалася низка понять, що описують ліберальний стандарт існування. Вперше він був проголошений в «Декларації з прав людини і громадянина» Великою французькою революцією і був остаточно закріплений у «Загальній Декларації прав людини» у 1948 році.

Сьогодні більшість народів Землі, поступово почувши люциферові лестощі і роздуми про власну значимість, засвоїли антихристиянські етичні цінності й відкрито відійшли від заповіданої моральності. І цим, можливо, проти власного бажання, вони вготували собі долю рабів в «новому світовому порядку», що на них нахлинув, повелителю якого поклонилися – одні зі страху, інші через ненаситне споживання. І ніхто не здивувався, що лики пітьми й «духи злоби піднебесної» (Еф. 6:12) відкрито торжествують у цей новий час. Новітні факіри викликають з небуття поганських століть, начебто, назавжди минулих ідолів і оселяють їх у свідомості нашого народу. Безрідні і безіменні блукачі живуть, щоб споживати, і мандрують заради кращої поживи, з’являються для того, щоб у майбутньому перемішати всі народи. З цією самою метою спеціально влаштовуються у світі перевороти, конфлікти й війни, щоб зігнати зі своєї землі корінне населення і перетворити в кочівників, оскільки вони охоче визнають своєї батьківщиною всю землю. З цією ж метою із нових паспортів вилучається графа «національність», щоб можна було вважати, що в усіх людей одна національність [48].

Жак Атталі у своїй книзі «Лінія горизонту» пише, що кочівництво буде вищою формою нового суспільства, визначатиме спосіб життя, культурний стиль і форму споживання, в тому числі і для кочівної еліти, що так само буде відірвана від своїх національних коренів. Під кочівництвом Атталі розуміє громаду людей, позбавлених почуття Батьківщини, ґрунту, віри предків і які живуть лише інтересами споживання та масових видовищ, що їм несе телебачення та відеоекран. Кочівники регулюватимуться через комп'ютерні мережі в глобальному масштабі. Кожен кочівник матиме спеціальну магнітну картку з усіма його даними й передусім про наявність в нього грошей. «Людина (кочівник), як і предмет, – пише Атталі, – перебуватиме у постійному пересуванні, без адреси чи стабільної сім’ї. Вона буде нести у собі те, в чому знайде втілення його соціальна цінність», тобто те, що в нього вкладуть його «вихователі» і куди вважатимуть необхідним направити його [28].

Ім’я цього апостасійного божевілля – мондіалізм. Мондіалізм – релігія глобалістів, що містить у собі масонські теорії братерства (перед «премудрим» і «преблагим» загальним повелителем) про рівність, силу і свободу. Антигромадський характер глобалізації проявляється у повному обмеженні свободи волевиявлення особистості, у руйнуванні системи захисту та відновлення порушених прав, у руйнуванні встановленого громадського порядку та існуючих нині органів влади. Мондіалізм є синтетичною релігією сучасності, спеціально облагородженою для користування владними і релігійними «елітами» усього світу. Ця релігія повинна виправдати повну владу незначної меншості над більшістю. Це екуменічна релігія оголошує, що всі релігії містять лише деякі з істин і, лише об’єднавши усі релігії до однієї, ми одержимо істину. Мондіалізм передбачає знищення всього особистісного, самобутнього. Він передбачає релігійно-культурну, економічну, інформаційну, територіально-етнічну глобалізацію, що забезпечує світове панування для купки «богообраних» і рабство для решти. Нині ми всі є свідками відкритого і прихованого психологічного насильства над людьми у вигляді масової примусової теле- і радіореклами, брудних передвиборних технологій, різноманітних ток-шоу, групових азартних телеігор за власний кошт, пропаганди еротики і сексу. В умовах такого інформаційного середовища, як зазначають психологи, психіатри, соціологи, відбувається масова криза індивідуальної ідентичності, знеособлювання людини, втрата нею духовних і світоглядних орієнтирів. Це дозволяє реформаторам легко викликати у людей необхідні думки. «Ритмом закону, – веде відверті розмови Жак Атталі, – буде ефемерність (створення ілюзорного світу за допомогою телебачення та відео), вищим джерелом бажання буде нарцисизм (самозадоволення, самонасолода). Прагнення бути нормальним (типовим, й усе) стане двигуном соціальної адаптації» [28].

Мондіалізм претендує на світове панування, волею людини спрямоване до рукотворної утопії – ситого і начебто справедливого благоденства у світовому «царстві земному», подібному марксизму. 

Божевільна й ідея мондіалістів, спрямована на створення універсальної електронної управляючої системи, призначеної підмінити собою людське суспільство. Бо коли цей проект повністю вдасться, то людство, втративши свою справжню свободу волевиявлення, виродиться і вимре, нездатне до жодної самостійної відповіді на питання, поставлені Божим Промислом. Час, рухають не тільки досягненнями людського розуму, а виявляє себе, немов рівнодіюча двох найбільших сил, в Промислі Божому. Перша сила творить і організовує, а друга звертає в хаос все, що не відповідає Задуму Творця про досконале й вічне. Саме вони з початку століть дають безсторонню оцінку кожному людському свавіллю. Люди винаходили дедалі нові механізми, гармати, зброю, вважаючи, що цим полегшують свою працю, роблять життя комфортнішим та екологічно безпечнішим.

Вочевидь у тому, що глобалізація – і з погляду згаданих етичних понять, і щодо промислюючи діючих сил, – це природний, Богом встановлений перебіг подій. Певне Бог хоче, щоб люди, одержимі гордістю, самі усвідомили безумство своїх глобалістських задумів і покаялися. Апостол Павло закликав, щоб людство об’єдналося під знаменням Христа. А нині ніби пародія на цей заклик, вибудовується антихристиянська глобалізація мондіалістів, божевільна і найбезбожніша. Вона готова все зруйнувати і перебудувати заради лише одного свого ненаситного прагнення земного всевладдя, до знеособлення всього самобутнього. Спочатку особистість, сім'я, нація, держава, релігія, культура – все це роз’єднується, подрібнюється, перемелюється за допомогою фінансової залежності та демагогії і далі обробляється за допомогою загальнолюдських і гуманістичних стандартів. Те, що з цього вийшло, заганяють у заздалегідь підготовлену інформаційну чарунку [48].

Два тисячоліття поділяють дві глобалізації, дві Ойкумени – ту, малу, Римську, що чула Самого Христа, та цьогорічну, всесвітню, котра оголосила про смерть Його епохи. Колись найдосконаліша державна машина й саме цивілізоване людство стародавнього світу були повалені під ударами диких варварських орд. Однією з причин їхнього занепаду було те, що особиста свобода перестала бути власністю людини, а перетворилася на функцію, яку делегувало йому суспільство. Віра перетворилася на вшанування богів, істина втратила свою абсолютність, а вищі моральні цінності стали непотрібними. Любов втратила всі свої сенси, крім бажання мати. Варвари лише розсікли омертвіле й обезволене суспільство, щоб позбавити його від пухлини, породженою його ж системою. Сучасні глобалісти, формуючи своє вже всесвітнє царство, створюють ситуацію, яка відрізнятиметься від стародавньої лише масштабністю і технічними деталями, а завершитися вона повинна переважно для своїх творців настільки ж жалюгідно. Ось тільки «варварам» з глобальності новітньої системи прийти буде нізвідки, тому і з християнами система бореться більше послідовно і планомірно, ніж римські імператори і більшовики. І, отже, протистояти цьому треба зараз, без очікування кінця і загального занурення в некерований, безвихідний хаос. Колись св. апостол Павло, говорячи про наближення пітьми, порівняв її із діючою таємницею беззаконня, яка безсила «до того часу, поки що не взятий від середовища утримуючий тепер» (2Фесс. 2:7). Це середовище – ми, люди, християни, а утримуючий – наша віра, наше кохання і наша свобода. Віра не дасть нам спокуситися хибними цінностями, захопитися духом віку цього. Любов збере воєдино і захистить від поділу, а свобода наповнить силою, щоб устояти перед мінливостями долі, не відступивши від віри і кохання. Але й одна іскорка нездоланна для пітьми, коли Зло, оволодівши світом, його зруйнує, і залишаться острівці світла, що чудово встояли Волею Всевишнього, наповнені християнською вірою, Божою любов’ю та людською свободою [47].

Для християнина захист своїх прав і свобод не є дисидентською діяльністю на професійній основі, а природне прагнення істини, що базується, передусім, на знанні Божих Заповідей. Первоверховний апостол Павло, активно протистояв сваволі світської влади, захищаючи свої цивільні права. У Книзі Діянь Святих Апостолів ми знаходимо такі уривки: «Але Павло сказав до них: нас Римських громадян, без суду всенародно били і облишили до темниці, тепер таємно випускають…Й, прийшовши, вибачилися перед нами і, вивівши, просили піти із міста». (Діяння 16, 37 – 39) «Але коли його розтягнули ременями, Павло сказав сотнику, що стояв: вам дозволено бичувати Римського громадянина та й без суду? …А тисяченачальник, дізнавшись, що він Римський громадянин, злякався, що пов’язав його». (Діян. 22, 25 – 28). Отже, те, що одним видалося як рід правозахисної і навіть політичної діяльності, для самих віруючих є виконання свого релігійного боргу. «Сказано: навчитеся добротворенню, шукайте правди, рятуйте пригніченого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову» (Ів. 1, 17). З іншого боку, християни виконують світські закони, лише у тій частині, де вони не суперечать Заповідям Творця. Саме там, де вимоги мирських законів входять у суперечність з волею Господа, ми разом із апостолами заперечуємо: «...маємо коритися більше Богу, ніж людині». (Діяння 5, 28).

Новий світовий порядок, який нав’язується людству, передбачає руйнацію кордонів, порушення природних меж проживання людського товариства. Святе письмо вчить нас, що для кожного народу існують межі чиновного проживання: «Від однієї крові Він викликав весь рід людський для проживання з усієї землі, призначивши визначені час і межі чиновного проживання» (Діяння 17, 26). Руйнування меж упорядкування і штучне скорочення народонаселення земної кулі здійснюється заради інтересів купки людей, що складають 6 відсотків від світової кількості людства. Уже сьогодні 6-відсоткова етнічна еліта земної кулі споживає 75 % видобутих ресурсів. «Світовий уряд» намагається зберегти надбання цієї еліти за рахунок інтересів інших людей. Кордони різних країн стають прозорими для вивезення сировини, ресурсів, дешевої привізної робочої сили у благополучні країни. Як зазначено десятки разів, вони живуть так «начебто одні поселені на землі» (Іс 5,8). Прагнення світової еліти до глобалізації цілком зрозуміле з економічного погляду, адже в результаті вона отримує слухняних біороботів, яких влаштовує скромне утримання. Можна не чекати бунтів та революцій і реально отримувати величезні прибутки. Рухає ними нездоланне бажання до збагачення, влади й розваг. В них не залишилося нічого святого. Вони також готові вбивати дітей, щоб забирати в них внутрішні органи для продовження свого життя. «Смерть грішників люта», – так каже Святе письмо. Вони, можливо, це відчувають і чіпляються за це життя всілякими способами, включаючи найстрашніші злочини і гріхи [47].

Іще раз нагадаємо про демографічну кризу з точки зору антиглобалістських теорій. Те, що називається демографічною кризою, є ніщо інше, як диявольська законодавчо обґрунтована декларація про дітовбивство (аборт). У деяких країнах, де роблять аборти, переконують суспільство в тому, що актом умертвіння власних дітей надають неоціненну послугу всьому людству. Глобалісти вже визначили необхідну їм кількість рабів (близько 1 млрд), а решта повинна загинути в розпочатих ними війнах або від хвороб Паркінсона й голоду, виникненням і розповсюдженням яких вони також будуть управляти. Тому глобалістам дуже важливо регулювати народжуваність і, завдяки їм, з’явилася Міжнародна асоціація планування сім’ї [23].

Світовий уряд в християнському розумінні – це «таємниця беззаконня», яка «вже в дії» (2Фес. 2,7). Це влада, яка контролює потоки розподілу грошової маси, інформації, продуктів і медикаментів, наркотиків і нових технологій, що впливають на свідомість і підсвідомість. Представники цієї влади лише чекають команду свого «машиаха», коли дати «хліба і видовищ», а коли позбавити всього. «І тоді то з’явиться той беззаконник, що його Господь Ісус заб’є Духом уст Своїх і знищить з’явленням приходу Свого. Його прихід за чином сатани буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами, і з усякою обманою неправди між тими, хто гине, бо любови правди вони не прийняли, щоб їм спастися. І за це Бог пошле їм дію обмани, щоб у неправду повірили, щоб стали засуджені всі, хто не вірив у правду, але полюбив неправду» (2 Фес. 2:1 – 12).

Стосовно функціонування банківської системи слід відзначити, що сучасна фінансова політика також служить інтересам транснаціональних корпорацій. За влучним визначенням російського філософа Володимира Соловйова відмінність християн від прибічників марксизму чи «освіченого егоїзму» ось у чому: християнин на загальне добро готовий віддати своє, матеріалісти ж – відбирають чуже. «Організованою експропріацією» може бути названа сучасна система банківських спекуляцій, яку в рамках економічної політики міжнародних банків неможливо навіть порівняти ні з якими «пірамідами», створеними дрібними шахраями [47]. Отже, участь як, країн, так і окремих особистостей в економічних іграх Світового банку є не лише ганебною, а й злочинною (насамперед із погляду біблійних принципів). Влада транснаціональних корпорацій за допомогою міжнародної банківської системи створює відмінність між бідними і багатими дедалі відчутнішою. Надприбуток одних обертається повним зубожінням для інших. Але покарання від Правосудного гряде. Сказано: «Послухайте ви, багаті: плачте і ридайте про бідування ваше, що знаходить на вас. Багатство ваше згнило, та одяг ваш поїдений міллю. Золото ваше і срібло заіржавіло, і іржа є свідченням проти вас і з’їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб за останні дні. Ось плата, утримана вами в працівників, що жнивували поля ваші, волає, й верески женців сягнули слуху Панове Саваофа. Ви розкошували на землі та насолоджувалися; наситили серця ваші, хіба що на день заклання. Ви засудили, вбили Праведника; Він не хотів вам» (Іакова 5, 1 – 5).

Відповідно до біблійних принципів, християни не мають права позиватися один до одного у світських судах. Звертатися до мирського суду можна лише у разі спірних і конфліктних ситуацій, які виникли у християнина з нехристиянином. В усіх випадках внутрішніх взаємовідносин православних один з одним слід шукати церковного суду. Святе письмо вчить: «Як сміє хто, маючи працювати з іншим, позиватися у нечестивих, а чи не у святих? Хіба знаєте, що святі судитимуть світ?» (1 Кор. 6,1–2). Отже, Біблія забороняє віруючим позиватися один до одного в світські суди, оскільки вони судять часто лукаво, не за правдою Божою, а за своєю правдою. Особливо добре ми це бачимо на прикладі Гаазького суду, що судить військових злочинців із Сербії [37].

Сучасне суспільство, проголошуючи зараз різні свободи, не ставить собі головне запитання: свободу чого шукає людина? У Писанні сказано: «До свободи покликані ви, братія, аби свобода ваша була приводом до догоді плоті, але любов’ю служіть одна одній». (Гал. 5, 13). А сучасна людина використовує інститути демократії тільки для того, щоб догодити плоті. В основі сучасної судової політики у цьому сенсі лежить «тілесне прагнення», що й стимулює все громадське життя. Та Церква Божа чужа до сучасних політичних амбіцій. Їй однаково чужі ідеали демократії, фашизму, і комунізму – цих трьох іпостасей прийдешнього антихриста. Сповідуючи рабство Богу, ми стаємо воістину вільними від уз диявольських спокус і перестаємо нести відповідальність за колективні (політичні) гріхи наших сучасників. Усвідомлення рабства Богу ґрунтується на глибокому усвідомленні православ’я, як життя. Якщо іудеї один день у тиждень присвячували Богу, то християни мали справа вже із суботством.

Поборники нової революції твердять про прихід на Землю у всесвітньому масштабі нової доби. Сьогодні з вуст багатьох різних політиків ми чуємо: «Людство лише перейшло нову добу, настав час, світ змінився і став іншим...». Проте, знаємо, що час землі настав з приходом Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, що дав новозавітне обітування «нової тварі». Іншої нової доби у людства не буде, а світ, як і раніше, знаходиться у злі. Отже, глобалізм тут постає як ідеологія підміни Нового Завіту утопією нового світового порядку. Перед нами вимальовується жахлива картина. Людина, керована через вживлений в тіло мікрочип, перетворюється на безликий біологічний субстрат, зручний для експлуатації. Він абсолютно беззахисний перед системою та позбавлений всіляких прав, насамперед, права на свободу совісті. Саме в руйнуванні істинної віри і національних цінностей вбачають шлях до впровадження «нового світового порядку» його архітектори. Ось про що йдеться у Декларації ВООЗ при ООН: «Щоб прийти до створення єдиного світового уряду, слід звільнити людей від своєї індивідуальності, від прихильності до сім'ї, національного патріотизму і релігії, що вони сповідають» [47].

Глобалісти безперервно кажуть, що є єдина загальнопланетна біологічна популяція. Звідси й ідея про створення єдиного всесвітнього управляючого центру. А ще можна відповісти словами святителя Ігнатія Брянчанінова: «Бог, як стверджує Писання, з тією метою змішав мови й поділив народ на народи, щоб позбавити людей можливості всі гріховні починання забезпечувати спільними зусиллями всього об’єднаного людства... Тоді, при стовпотворінні спустився Бог, каже Писання, подивитись на справи людські і зупинив шалені їх діяння змішанням мов. Тепер в близький час, коли знову зійде Бог подивитись на справи людські, і покласти їм кінець не змішанням мов, а заміною світу, дозрілого і зношеного в беззаконня, світом новим і непорочним» [36]. Зараз намагаються об’єднати людство саме для здобуття можливості забезпечувати гріховні починання. Це пряма протилежність тому, що від нас хоче Бог – щоб усе люди об’єдналися навколо Нього.

Інша груба брехня глобалізму — у тому, що згадані процеси глобалізації природні і неминучі. Але при цьому необхідно відрізняти процеси природної інтеграції народів у різних життєвих сферах від процесу глобального зосередження влади у руках так званої «світової еліти». Супротивники глобалізації зовсім не заперечують (як модно висвітлювати у засобах масової інформації) будь-яких напрямів технічного прогресу. Ми заперечуємо лише впровадження інформаційно - фінансових технологій для досягнення глобального лідерства і увічнення влади «світової верхівки». Сучасний глобалізм протиприродний, оскільки протиприродний гріх, а розплата за гріх — хвороби та смерть. Людина, коли грішить, вбиває саму себе. Чим більше людей об'єднує скоєння якогось гріха, тим ближча ця загибель. І це підтверджує глобалізм [48].

Глобалісти брешуть, коли говорять, що це держави й народи матимуть у системі «нового світового порядку» рівні права і можливості. Про що старанно заявляють упорядники Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства та Підсумкового документа Генуезького саміту. Проте, за «реформами», проведеними, наприклад, у Росії, ми бачимо, що вони ведуть до знищення культури, науки, промисловості, армії, охорони здоров’я, освіти й, у кінцевому результаті, повної втрати національного суверенітету. Тому знову згадуються слова Ігнатія Брянчанинова: «Західні народи завжди заздрили Росії та намагалися робити їй зло. Природно, що і в наш час вони сповідують таку ж систему» [42].

Можна провести аналогію між сектою «глобалістів» і звичайною сектою, адепти якої чіпляються до перехожих на вулиці. Якщо ж раніше члени секти усовували літературу, запрошували на збори, то зараз метод роботи став інакшим. Тоді від адептів секти можна було просто відмахнутися. Тепер до кожної людини підходять члени секти глобалістів, повністю ідентифікують її. Готові взяти в нього хіба що відбитки пальців, зробити фото, поставити йому «номер члена секти» і, зрозуміло, сказати: «Ти тепер - наш, член нашої секти». Секта глобалістів дісталася до державних органів дуже багатьох країн. Саєнтологія була лише нікчемним тренуванням. Секта глобалістів проповідує свою релігію – рай на Землі, диво комп'ютерного перетворення світу, щоб керувати всією Землею. Їм для проповіді надають не кінотеатри чи стадіони, а в їхньому розпорядженні майже всі засоби інформації, за допомогою яких з ранку до вечора нав’язують людям свої думки. Збір даних про людей є хіба що прообразом сповіді їхнього «бога», отримання номерів, як у секті, є хіба що прообразом причастя світової глобальної системи [42].

Глобалісти закликають до об’єднання всіх релігій. «Головними керівниками Організації Об’єднаних Релігій» у вирі світового закулісся стали єпископ американської єпископальної церкви У. Свінг і, навіть, колишній генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Штаб-квартира єдиної світової церкви знаходиться у Сполучених Штатах, в Сан-Франциско, у містечку Президіо. На своїх зборах вони відразу вигукують молитви до цілої дюжини божеств. Тут бачимо явне нехтування перших двох заповідей Декалогу, оскільки вони поклоняються єдиному Богу і із аналітиків створюють собі ідолів. Четверта заповідь, природно, не виконується, оскільки глобалісти поклоняються ідолам або самому собі, але з Богом, тому вони зберігають день сьомий. Шанування батьків глобалісти вважають шкідливим, оскільки батьки часто більш моральні і можуть навчити дітей добру. З американських фільмів видно, чого прагнуть ці люди: не шанування і любові до батьків, а навпаки, ворожості і лихослівя до них. Тобто те, за що Господь велів кидати камінням в Старому завіті. Зі слів Жака Атталі ми бачимо ворожість до своєї сім’ї. Батьки для глобалістів є символом консерватизму і закостенілості. Ще за часів Французької революції її ідейні натхненники казали, що для виховання нової людини необхідно відокремити дітей від своїх батьків, тобто виховувати їх в інтернатах [48].

З того, що сьогодні транслюється по телебаченню видно, що західна пропаганда – це культ аморальності, блуду та вбивств. Небачений розгул злочинності, організовані глобалістами міжнародні конфлікти вказують на забуття ними шостої заповіді Декалогу – «не вбий». Про перелюб у західних країнах вже часто говориться не з соромом, а з гордістю. Вже вважається нормою мати коханця, а в деяких країнах узаконені гомосексуальні шлюби. Для глобалістів мірою всього є саме матеріальні блага. Спонукає їх ненаситне бажання влади, грошей та насолод. Заради цього вони готові йти навіть на вбивство, вже не кажучи про лиходійство чи здирство. Для них це майже норма, так переступається заповідь Божа – «не вкради». Брехня стала нормою життя жінок у західному суспільстві. Останніми роками особливо помітними стали подвійні стандарти у міжнародній політиці, коли в засобах масової інформації говорять тільки про те, що вигідно сильним світу цього. Практично всі прагнення глобалістів спрямовані безпосередньо проти десятої заповіді Божої – «Не побажай…». Вони порушують всі 10 заповідей, окрім, напевно, третьої заповіді («Не згадуй імені Господа Бога твого всує»), яку вони, можливо, не порушують, тому що взагалі не вимовляють ім’я Бога. Проте намагаються притягнути до цих гріхів якомога більше людей, активно використовуючи засоби інформації, тим самим виступаючи проти слів Христа: «Хто спокусить однієї з малих цих, які вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому мірошницький жорен на шию і потопили його у глибині морській» (Мф.18, 6). Усвідомлюючи, що опір Богу є сатанізм, глобалісти по суті сатаністи.

Що стосується перемоги «глобалізаторів», то ми опинимося у світі, де добро і зло поміняються місцями. Людей, що зберігають відданість традиційним цінностям, будуть зараховано в маргінали і оголошено злочинцями, фундаменталістами, фашистами, ізоляціоністами, націоналістами тощо. Запанують сатанинські «цінності», які передбачають повну і повсюдну легалізацію наркотиків, педофілії, гомосексуалізму та інших збочень, вбивство хворих на онкозахворювання та просто неугодних під виглядом евтаназії, розгулу жорстокості, садизму, всіх видів чаклунства [47].

Поки що в Україні тільки «сутінки», ще є шанс висмикнути її із антихристиянської глобалізації. Ще є час повернути їй національну самобутність – культуру, яка дала світу художників, письменників, мислителів, учених; економіку, здатну забезпечувати всім необхідним як свій народ, так і щедро пропонувати надлишки іншим; армію, що надійно оберігає рідну землю. Головне, чим ми можемо реально протистояти глобалізму – це своєю вірою. Кожна мисляча людина, яка щиро кається у своїх гріхах, віддаляє час пришестя антихриста, якого так очікують глобалісти. Саме цим подвигом цілковитої передачі себе у руки Божі, святі перемагають всі підступи диявола, і нам потрібно йти цим шляхом. І тоді справдиться написане у Святому писанні: «І як ти зберіг слово терпіння Мого, то й Я збережу тебе від часу спокуси» (Откр. 3:10 – 11).

 

 

 

4. Ретроспектива розвитку богаділень в Росії та Україні протягом ХVІ – ХІХ століття

 

Проблема державних і суспільних механізмів соціальної допомоги та приватної благодійності займає важливе місце в історії українського суспільства. Вона мала великий вплив на його розвиток у ХVІ -ХІХ ст. і є актуальною в наш час. Два десятиріччя незалежності України із всією наглядністю виявили, що вільне та цивілізоване суспільство не може існувати як без приватної благодійності, так і без чіткої системи соціальної допомоги з боку держави. Відродження традицій приватної благодійності сьогодні є не тільки необхідністю і припущенням, але й позитивними сучасними тенденціями.

Благодійність, як механізм взаємодії суспільства і держави, бере свій початок з середини ХVІ ст. Передумови розвитку цього механізму на території слов’янських держав склалися історично. Так, ще у 1551 році Іваном ІV (Грозним) було згадано перед Стоголовим собором «во исправление церковного благочиния, государственного управления и всякого земского строения» стосовно покалічених та старезних, що вмирають в містах без покаяння та святого причастя.

Християнізація слов’янського світу справила вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, що позначилося на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. «Полюби ближнього твого, як самого себе» – ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда. Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі. В історії соціальної допомоги Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший – пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до другої половини ХІІ ст. – утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов’янських земель.

Другий етап – друга половина ХІІ ст. до ХIII ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки [51].

Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів.

Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими «злидарелюбцями», із середовища яких виділялись князі та духовенство. Всі вони, перебуваючи під свіжим і здоровим впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Виходячи з таких міркувань, благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров’я: вона більше була потрібна самому злидарелюбцю, ніж злидарю. Давній благодійник, «христолюбець» менше думав про те, щоб доброю справою підвищти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб наблизитись до власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не входила в коло державних обов’язків. Так ставились до неї і князі, багато з яких прославлялись літописцями за їх злидарелюбство. Св. Володимир, наприклад, дозволяв будь-якому жебракові і убогому приходити на княжий двір, щоб харчуватися, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого порятунку, завдяки Божій милості, у битві з печенігами під містом Василевим його щедрість була особливо велика. Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свою удачу 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей 300 гривень. Повернувшись до Києва, він на радощах влаштував бенкет для бояр і простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей.

Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності: 1) роздавання милостині; 2) харчування на княжому дворі; 3) розвезення продуктів містом для убогих [51].

Князь Володимир разом з митрополитом Левом встановив давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у яких майно було знищено вогнем і, нарешті, для полегшення потреб всіх знедолених.

Вважають, що князь Володимир заснував перші училища для навчання дітей, богадільні, можливо також перші лікарні. Окремі джерела стверджують, що першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам, заснувала ще раніше княгиня Ольга; стосовно шкіл, то слід відмітити, що їх створення на початку зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.

Крім князя Володимира в літописах згадують інших христолюбних і злидарелюбних князів. Особливо відзначають синів Володимира – Ярослава Володимировича і Мстислава. Так, за Ярослава було відкрито перше в Новгороді училище для трьохсот юнаків-сиріт, видано Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто турбота про злидарів і вбогих, залишалась у розпорядженні священників у парафіях та єпископів у єпархіях.

Але найбільшої слави Ярослав Мудрий зажив складанням першого письмового руського зведення законів «Руська Правда». Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей.

Прославився своїм злидарелюбством також великий князь Володимир Мономах, який за свідченням сучасників, роздавав гроші і предмети першої необхідності нужденним. Опіка над бідними і страждальцями стала одним з основних його обов’язків, яскравим підтвердженням чого є його «Повчання дітям» (1114 р.), у якому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих.

Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але і вчила їх читати, писати і ремеслам. 

У другій половині ХII ст. княжа допомога і захист нужденних суттєво змінились. Це зумовлено тим, що князі, керуючись морально-релігійними принципами передали сферу соціальної підтримки у розпорядження церкви і доручили здійснення самої справи представникам релігії, тобто духовенству. Так, вже в церковному статуті 996 р. згадується про обов’язки духовенства щодо опіки бідних, причому на утримання церков, монастирів, лікарень, богаділень і на прийом убогих була визначена «десятина» – десята частина надходжень від хліба, худоби, судового мита і т.д. Подібні відрахування на церкву і благодійність робили також і приватні особи.

Протягом багатьох століть церква і монастирі залишались осередками соціальної допомоги вбогим, хворим. 

В літописах також згадується про безкоштовне лікування, що було запроваджене Переяславським єпископом Охрімом в 1091 р. 

У всіх монастирях, що мали кошти, злидарі і убогі харчувалися навіть в окремо влаштованих приміщеннях.

Монастирі спочатку існували як закриті товариства. Вони не прагнули спілкування з народом, бо чернецтво було зреченням світських спокус. 

Зміцнівши економічно, монастирі стали центрами благодійної соціальної діяльності. Вони виконували чотири основні функції: лікування, забезпечення незаможних (у вигляді надання одноразової допомоги натуральними продуктами – милостині), навчання, контроль. Відповідно до кожної з функцій у монастирях створюються особливі форми підтримки. 

Особливою щедрістю у допомозі нужденним відрізнялися ченці Києво-Печерського монастиря і серед них св. Феодосій. Преподобний Феодосій завжди виявляв велику любов до бідних. Якщо він бачив злидаря чи убогого в смутку і нещасті, то завжди допомагав зі сльозами. Біля монастиря Феодосій влаштував двір і церкву святого першомученика Стефана. 

Поступово сформувалась ктиторська (ктитор – засновник) монастирська система. Її особливість полягала у тому, що той, хто постригається у ченці, зобов’язаний приносити дар монастирю у вигляді, зазвичай, земельних угідь. 

Перед нашестям монголо-татар у Київській Русі було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований в 1051 р.) з них 99 знаходилися у містах [51].

Можна з впевненістю сказати, що ніколи згодом, протягом всієї нашої історії, на справи благодійності не виділялось такої значної частини загальних доходів, як у найдавніший період княжої влади, який за увагою суспільства до справ благодійності і за пожертвами на нього, повинен бути поставлений в тисячолітньому житті держави на перше місце. Відмітною рисою благодійності цього періоду було «сліпе» роздавання милостині, при цьому правдивість злидарства та потреба в допомозі не тільки не з’ясовувались, але й прямо заперечувались вченнями святих отців. Найбільше за все роздавались життєво необхідні продукти, оскільки грошовий обіг на той час був ще дуже слабкий. Тому, незважаючи на відсутність будь-яких підтверджень, потреби того, хто просить, милостиня нерідко досягала своєї мети: голодний не брав будівельні матеріали, а погорілець – хліба, якщо не хотів їсти. Допомога була різноманітна і часто відповідала дійсній потребі. Вона надавалась у побудові житла, у викупі полонених, у навчанні ремеслам. 

У Х-ХIII ст. церковна практика допомоги розвивалась не тільки через монастирі, але і через парафії. 

На відміну від монастирської допомоги, парафіяльна була більш відкритою. У ній зосереджувалось все общинне, громадське і церковне життя. Діяльність парафій не обмежувалась тільки наданням допомоги калікам, злидарям, вони здійснювали найрізноманітнішу підтримку: від матеріальної допомоги до виховання і перевиховання. 

Парафія також була територіальною, адміністративною одиницею. Пам’ятки давньої письменності свідчать про те, що майже в кожній з парафій існували богадільні. 

До особливо значущих форм парафіяльної благодійності можна віднести кредити з церковної каси грошей, хліба, насіння, які надавались окремим особам, а також громаді, часто під заставу майна. Для дитячої опіки при богадільнях влаштовувались притулки для сиріт і підкинутих дітей. 

Таким чином, парафіяльна, благодійність була не тільки церковною, а й громадською, яка мала на меті не лише порятунок душі парафіян, а й соціальну підтримку та допомогу тим, хто її потребуює [51].

Проте благодійність у Київській Русі, як вже зазначалось, мала не тільки позитивний бік, а й створила гострі соціальні проблеми. Жебрацтво і злидарство у Київській Русі розглядались як свого роду необхідність, бо його існування, згідно з тодішніми уявленнями, входило в плани Бога, щоб дати можливість тим, хто подає милостиню, здійснити богопотрібну справу і тим самим полегшити собі шлях до вічного спасіння. Такий погляд на злидарство сприяв розвитку професійного жебрацтва, що поступово розрісся до розмірів великого громадського лиха. Монастирі і княжо-боярські двори стали центрами, які приваблювали цілі натовпи ледарів, що розраховували знайти тут поживу. При багатих княжих дворах з’явились навіть особливі «штати» постійних жебраків. 

Держава ж мирилась з фактом існування злидарства, вважаючи його за необхідний, посланий Богом хрест, сама ж при цьому виступала виключно в ролі приватного благодійника.

І все ж княжа благодійність в Стародавній Русі не переступила меж приватної опіки.

Можна стверджувати, що основні умови появи благодійності як основного виду соціальної діяльності виникли в Європі і на Русі практично одночасно. Проте подальші історичні події не дали рішенням Собору практичного втілення і благодійність в Росії майже до середини ХVІІІ ст. існувала як діяльність окремих представників духовенства, купецтва, міщанства, козацтва та інших верств населення.

Автори вважають доцільним в межах цієї праці дати ретроспективу участі козацтва в благодійності. Українське козацтво зародилося давно. Перші письмові згадки про козацтво датуються 80-90-ми роками ХV століття. Саме слово козак увійшло у свідомість нашого народу в значенні «вільна людина», «народний месник», «борець за свободу і незалежність України». Козаки освоювали незаселені українські степи за Дніпровськими порогами. На ці простори не поширювалася влада ні польсько-литовських, ні татаро-турецьких загарбників. На цих землях, а згодом на всій території України, утворився новий спільнота вільних людей – запорозьке козацтво. Нижче Дніпровських порогів, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних фортець побудували одну головну, яку назвали Запорізька Січ [45].

Запорозька Січ – це феномен світової цивілізації навіть з висоти сьогодення, не кажучи вже про часи її існування. Своїм суспільним устроєм, структурою, військовою організацією, писаними і неписаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Вона була і рідною домівкою, і порятунком для козака і гречкосія, і всіх, кому потрібний був її захист; зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни; колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію та адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорізької Січі була могутня фортеця, оточена частоколом, в заборолах якого виставлено гармати. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них – курені-казарми, в яких жили запорожці. Козаки вибирали свою старшину – гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів – вільним, демократичним голосуванням. Збройні сили складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту. На Запорізькій Січі існувала постійна школа лицарського та військового мистецтва, при січовій церкві діяла загальноосвітня школа. Командний склад низового війська, як правило, був високоосвічений: полковники, сотники, чимало рядових козаків закінчували Києво-Могилянську академію або інші вищі чи середні навчальні заклади [46].

На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювалося злодійство, розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Виникнення Січі пов’язане з іменем Дмитра Вишневецького (Байди) з містечка Вишневець. Д.  Вишневецький належав до не спольщених українських магнатів, був канівським старостою. Своє свідоме життя присвятив боротьбі з Кримським ханством і турецькими загарбниками. Всю надію покладав на українське козацтво, з яким не раз громив татар і турків. У Молдавії Байда потрапив у полон, і турки замордували його. Народ у піснях і думах увіковічив відважного отамана. Протест українського народу проти національного, релігійного та соціального гніту вилився в особливе військове, державне, політичне, культурно-історичне та педагогічне явище – козацький рух. Запорізька вільна республіка започаткувала самобутні зразки благодійних установ та прояви соціальної опіки.

Слід також зазначити, що українське козацтво виникло у XVI ст., як народність із своїм особливим характером, яка самостійно колонізувала широкі степові простори. У козацькому братстві всі були рівні. Навіть ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим. Це добровільно вбоге товариство стало засновником Запорізької Січі, де переховувався козацький військовий припас, була лицарська школа козацької молоді [45].

Козацький рух сприяв виникненню унікального для всієї світової культури явища – козацьку педагогіку, основними завданнями якої стали: підготовка фізично-загартованих з міцним здоров'ям мужніх воїнів-захисників рідного народу, виховання у молоді українських національних рис характеру та світогляду, формування високих лицарських якостей, пошани до старших людей, прагнення бути милосердними. Головним учителем січової школи був монах - уставник, котрий крім своїх прямих обов’язків наставника, виконував і другорядні: дбав про здоров’я хлопчиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки в школі детально доповідав кошовому отаману. Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут також навчалися малі і дорослі хлопці та юнаки під керівництвом монахів. Навчальними предметами були грамота, молитви, закон божий й письмо. Дуже шкода, що виховний потенціал козацтва не завжди використовується належним чином через прохолодне ставлення заполітизованих «керманичів промосковського світу», яким ще і досі зрозумілі категорії лакейства та грошових відносин [45].

У поселеннях запорожців типовим явищем була церква, з одного боку якої знаходився шпиталь, а з іншого – школа. Це була традиція, яка відображала спосіб і характер козацького життя. Спілкування з козаками-інвалідами, перестарілими виховувало у дітей доброту, милосердя, співчуття до чужого болю. У життя ж хворих і старих запорожців такі стосунки вносили радість. 

Накопичення певних матеріальних статків у руках козацької старшини дозволило їй виконувати благодійницькі функції: будувати величаві церкви, монастирі, шкільні будинки. На Україні утворився особливий стиль, так зване Українське барокко або Козацьке бароко. Релігійність запорізьких козаків була досить глибокою. Ця риса пояснювалась усім складом їхнього життя; бо ж ніщо так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна і пов’язана з нею ледве не щоденна небезпека. Тому при всій патріархальній простоті, і при всій видимості розгульного життя запорізькі козаки завжди відзначалися щирою побожністю. Захист віри предків і православної церкви становив основу всього їхнього життя. На цьому ґрунті, забувши будь-які внутрішні чвари, вони ніколи не могли забути осквернення своїх святинь.

Сьогодення потребує відродження духовності українського люду, чому великою мірою сприяє Українська православна церква, проте, не всі розуміють, як важливо створити єдину помісну церкву [45].

Під впливом релігійних почуттів, запорізькі козаки, як стверджує Д.  Яворницький, двічі на рік у мирний час вирушали пішки на прощу, тобто вклонятися святим місцям у монастирях: Самарському, Мотронинському, Києво-Печерському, Межигірському, Лебединському, Мошенському. Перший раз козаки вирушали на прощу восени, у вересні або жовтні, а другого разу — перед постом на Масницю; в останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу постилися, сповідалися й причащалися [45].

Перша церква на території вольностей козацьких була заснована близько 1576  року між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком і була названа на честь св. Миколая. Пізніше тут було споруджено деякі інші будівлі, а у 1602 році започатковано Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Відтоді й починається історія церкви у межах вольностей Війська Запорізького низового. З цього часу запорізькі козаки, дбаючи про святість православної віри, влаштовують протягом усього свого історичного буття близько 60 церков, не враховуючи каплиць, скитів та молитовних ікон, і відкрито виступають на боротьбу з ворогами за віру предків. Можна перераховувати ще низку фактів з духовного життя козаків, однак всі вони будуть стверджувати одне і те, а саме: духовенство являлося світочем козацької держави, яке провадило запорожців до християнської гуманності, оскільки козаки майже усі свої статки у випадку своєї смерті заповідали роздати убогим або передати церкві [45].

Процес благодійності тісно пов’язаний із існуванням таких закладів, як богадільня. Поняття «богадільня» можна тлумачити як те, що догоджає Богові. В офіційних понятійних словниках богадільня – це благодійний заклад для утримання державним коштом або за громадський рахунок збіднілих, недієздатних до праці людей, інвалідів.

В Росії та Україні богадільні з’явились з прийняттям християнства, існували при церквах та монастирях як приюти для збіднілих, утримання в яких здійснювалось за рахунок милостині (у тому числі великокняжої та царської) та називалися на честь своїх засновників. За Указом царя Федора Олексійовича з 1682 року витрати на їх утримання взяла на себе державна казна.

В 1712 році цар Петро І завів богадільні по усім російським губерніям, а в 1724 році турбота о «призрении обеднелых» і направленні їх в богадільні були передані до міських магістратів. Основними рисами системи «призрения», що сформувалась за результатами діяльності Петра І, є жорстке підпорядкування державі всіх закладів благочиння, в тому числі і монастирських. Приватна ініціатива в петровській системі взагалі була не передбачена і розглядалась, насамперед, як негативне явище. В той же час безумовною перевагою перетворень Петра І було те, що держава вперше визнала свою відповідальність щодо соціального захисту певних категорій населення – воїнів у відставці, дітей-сиріт тощо [38].

Період з 1725 по 1762 р. увійшов в історію Росії як «епоха палацових переворотів». За 37 років, впродовж яких змінилося 6 імператорів та імператриць, щодо розвитку благодійності можна відмітити такі заходи: подальше будівництво богаділень, в тому числі для членів сімей привілейованих чиновників, військовослужбовців, що мали поранення та увіччя; залучення доходів з монастирських маєтків; обкладання штрафом губернаторів за видачу паспортів хворим та немічним кріпакам, які були вимушені йти до міст для подальшого існування за рахунок подаянь.

Принципові зміни щодо системи державного і громадянського «призрения» пов’язані з періодом правління Катерини ІІ. Реформи, що здійснив уряд імператриці відбулися під впливом ідей європейського Відродження. Основні перетворення в сфері благодійності були спрямовані на гуманізацію порядку «призрения» відставних воїнів, раціоналізацію державних витрат на нужди «призрения» та розширення участі в ньому громадської та приватної ініціативи. Саме за правління Катерини ІІ була створена змішана система соціальної допомоги, що діяла з невеликими змінами до 60-х рр. ХХ ст. Ця система без наслідків пережила необдумані і суперечливі реформи Павла. Подальший розвиток інститути соціальної допомоги отримали за період правління Олександра І.

Аналіз публікацій та архівних матеріалів дозволяє стверджувати, що державна політика з питань благодійності впродовж ХVІІІ ст. в цілому змінилася в бік збільшення гуманізації і зменшення регламентації діяльності. За період правління Катерини ІІ та Олександра І фактично визнається право приватної благодійності на соціальну ініціативу і контроль за функціонуванням власної пожертви. Існуючі благодійні заклади перетворюються в напівдержавні структури, важливу роль в яких відіграють представники різних станів і приватні благодійники. Саме у 1860 – 1870 рр. суспільство створило мережу із сотень невеликих «громадських» банків, 97 % яких зобов’язані були від однієї до двох третин свого прибутку витрачати на благодійні заходи [38].

Крім вищенаведеного, необхідно звернути увагу на те, що із самого початку існування католицьких громад та приходів в Росії існували і католицькі благодійні організації. В ХІХ ст. в католицьких приходах всюди існували приюти та богадільні. Фінансування благодійної діяльності здійснювалось за рахунок цільових зборів та приватних пожертвувань. Один з приютів для хлопчиків католицького віросповідання, створений єпископом Антонієм Малецьким при приході святої Катерини в Санкт-Петербурзі, отримав назву «Карітас».

В радянські часи благодійна діяльність церкви була заборонена.

Організована благочинна діяльність католицької церкви відроджена в Росії в кінці 80-х, коли почався офіційний процес відновлення саме католицької церкви та її структур. Вже в січні 1993 року в Росії було зареєстровано 6 організацій «Карітас» вже як міжнародних [53]. В цьому ж році було розпочато роботу благодійного фонду «Карітас України», основними напрямками діяльності якого є:

• надання допомоги соціально незахищеним верствам населення, багатодітним сім'ям, вагітним жінкам, дітям-сиротам, особам похилого віку, інвалідам і всім знедоленим, які мають потребу в цій допомозі; 

підтримка розвитку охорони здоров'я, соціального захисту, освіти, науки, культури;

• сприяння забезпеченню хворих, ВІЛ-інфікованих та СНІД-хворих, неповносправних і одиноких людей, похилого віку медикаментами і товарами першої необхідності;

• •надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок стихійного лиха, екологічних, техногенних та інших катастроф, у результаті соціальних конфліктів, а також жертвам репресій, біженцям, репатріантам.

З урахуванням вищевикладеного необхідно зробити висновки, що на початку ХХ ст. всі існуючі в Росії та Україні богадільні вже можна було структурувати за «сословиями» та віросповіданням на дві великі групи, а саме: нестанові і станові.

До складу першої групи входять наступні Богадільні:

1. Для осіб всіх «сословий» і всіх віросповідань;

2. Для осіб всіх «сословий» православного віросповідання;

3. Для осіб всіх «сословий» іновірських віросповідань.

До складу другої групи входять такі Богадільні:

1. Для осіб привілегійованих «сословий»;

2. Для осіб духовного звання;

3. Для купців, міщан і ремісників;

4. Для осіб, що мають військове звання та членів їх сімей.

Окрім цього, заслуговує уваги існування і розподіл богаділень за приналежністю та за майновою ознакою.

За приналежністю богадільні відносились до монастирів, приходських попечительств, іновірських приходів, благодійних громад, Імперської людської громади, або належали приватним особам.

За майновою ознакою богадільні мали власні капітали, а саме: могли володіти тільки рухомим майном, тільки нерухомим майном або мати одночасно рухоме й нерухоме майно.

Необхідно звернути увагу на той факт, що на початку ХХ ст. на теренах Росії діяло понад 5 000 благодійних громад та закладів із капіталом, що перевищував 250 млн руб, з нерухомістю загальною вартістю понад 66 млн руб (без урахування нерухомості в Санкт-Петербурзі). Вони щорічно збирали понад 1,2 млн руб членських внесків та біля 8 млн руб пожертв, що дозволяло надавати різноманітну та масштабну допомогу різним верствам населення імперії. Понад 1,2 млн дітей та дорослих щорічно користувались тією чи іншою допомогою благодійних організацій. За приналежністю можна було виділити такі благодійні заклади:

• урядового характеру;

• громади сестер милосердя;

• православні церковно-приходські;

• національні і інославні заклади.

Тобто благодійність є вже не тільки фінансовим ресурсом, але й відбиттям соціальних спрямувань ініціатив економічно найбільш успішної частини суспільства, що є актуальним і зараз.

 

5. Розвиток геронтології в Україні та Росії. Вивчення можливостей подовження тривалості життя.

5.1. Історія виникнення геронтології та геріатрії у світі.

Феномен старіння цікавив людей дуже давно. Міфи й легенди про вічну молодість, довголіття й безсмертя супроводжували людство протягом всієї історії. З впевненістю можна сказати, що вчення про старість бере свій початок з моменту виникнення медицини. 

Процеси старіння й можливості надання медичної і соціальної допомоги людям похилого віку вивчає геронтологія, тобто, геронтологія – це наука про старість. Геронтологія підрозділяється на фундаментальну геронтологію, соціальну геронтологію та геріатрію, яка, зокрема, вивчає проблеми надання медичної допомоги літнім людям.

Одну з основоположних проблем геронтології можна сформулювати так: яким слід вважати процес старіння – нормальним, фізіологічним, чи хворобливим, патологічним? Це питання дискутується давно. 

На думку авторів [37], які найбільш повно і змістовно узагальнили погляди на старість з урахуванням Старого і Нового завіту, старість в інтелектуально-етичному відношенні зводиться до мудрості. Етичні орієнтири дуже конструктивні під час розгляду невідповідності календарного (паспортного) й біологічного віку, зокрема під час оцінцки його суб’єктивної ментальної складової.

Відповідно до старозавітних традицій немає нічого більш безславного, ніж зневага до людей похилого віку: «Народ зухвалий, який не шанує старого», – такі слова знаходимо у «Второзаконні».

Наповнені якнайглибшим змістом повчання молодих про необхідність надбання мудрості й «ведення» сенсу життя від старших знаходимо в неканонічній Книзі «Премудрости Ісуса, сина Сирахового»: «Не зневажай людиною в старості її, бо і ми старіємо. Пам’ятай, що всі ми помремо». «Не зневажай розповідями мудрих і вправляйся в притчах їх, бо від них навчишся веденню... Не віддаляйся від розповідей мудрих, бо і вони навчилися від батьків своїх, і ти навчишся від них розсудливості...».

Духовно-етичний стан відповідно до біблейних традицій є праведністю. Як випливає з «Притч Соломона», «Праведність веде до життя, а той, хто прагне до зла, — прагне до смерті своєї».

Крім того, п’ята заповідь Біблейського декалогу, викладеного в другій книзі Старого Завіту «Результат», є віддзеркаленням етичних норм, що регулюють стосунки дітей і батьків: «Шануй батька твого і матір твою, щоб тобі було добре, щоб продовжилися дні твої на землі...». Виконання дітьми цієї заповіді передбачає довготерпеливу турботу про стареньких батьків у їх немочі й хворобах.

У старозавітній антропології вперше висунута духовно-етична умова довголіття, що полягає в причинно-наслідковій залежності тривалості життя людини не лише від тілесно-фізіологічних особливостей її організму, але й від духовно - етичного стану особистості.

Вироблені в глибокій давнині норми етичної антропології впродовж віків протистояли тенденції відчуження дітей від стареньких батьків. Нині це питання набуває великої актуальності, оскільки молодь все частіше схильна використовувати установи соціального забезпечення й охорони здоров’я не за їх прямим призначенням, а з метою тимчасової або постійної ізоляції старих батьків.

Автори цієї праці вважають за потрібне ознайомити читачів із уявленнями всесвітньовідомих мислителів і філософів про духовний стан людей похилого віку. Такі думки, безумовно, несуть у собі пізнавальну, змістовну та виховну функції.

Ставлення суспільства до людей похилого віку і старості описано в працях Гіппократа, Платона, Аристотеля, Цицерона та інших титанів думки [37].

Гіппократ (460 – 370 рр. до н.е.), виходячи з філософської концепції єдності людини і природи, вважав, що хвороба виникає від «неправильного змішування життєвих соків організму», а старіння — «через відплив природного людського тепла і всихання організму». Із вищевказаним Гіппократ по’язував і схильність старої людини до різних хвороб, оскільки «частина тіла, швидше суха, схильна сприймати хвороби і більше страждати; волога частина схильна до цього менше».

Гіппократ і його учні вперше помітили, що здоров’я літніх людей відносне, у них межа між здоровим і патологічним розмита.

Вони стверджували, що переїдання, фізична і психічна пасивність в старості нездорові й навіть небезпечні. У зв’язку з цим вони наполегливо рекомендували літнім людям помірне вживання їжі, не уникати фізичних вправ і якомога довше займатися корисною працею і працею, що приносить задоволення. У працях Гіппократа і лікарів його школи можна знайти перші описи ознак старіння і хвороб у літніх людей. Так, на їхню думку, флегматики особливо схильні до хвороб старості; люди з холодним темпераментом старіють скоріше. Для холериків, навпаки, старечий вік – найздоровіший період життя. Також було відмічено, що старші люди почувають себе краще влітку і на початку осені. 

У Стародавній Греції вперше була розроблена схема гігієнічного режиму для старих людей. В її основу був покладений принцип «все в міру» – зменшення кількості вживання їжі, збереження звичних навичок і поступове припинення активної трудової діяльності. 

Школа Гіппократа вперше розмежувала хронологічний вік людини: 

- дитинство до – 14 років; 

- зрілість – від 15 до 42 років; 

- старість – від 43 до 63 років; 

- довголіття – від 64 років.

Видатний давньогрецький філософ Платон (427 – 347 рр. до н.е.) першим відзнав про те, що прояви старіння багато в чому залежить від того способу життя, який людина веде в молодшому віці. Платон вважав, що люди, які звикли і уміють думати і пристосовуватися до мінливих життєвих ситуацій, краще справляються із старінням і старістю [37].

Серед цих наївних і наповнених містикою поглядів, що багато в чому зберігалися аж до XVIII століття, поки геронтологічний напрямок в медицині «не набув наукової основи», особливе місце займає детальний портрет старої людини, описаний Аристотелем.

Хоча Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) — цей «тверезий філософ», «творець засад усіх наук», не був медиком, його багатогранну діяльність відрізняла пильна увага до всього живого, до особливостей будови рослин, тварин і особливо до будови і функцій організму людини.

Розглядаючи теоретичні проблеми філософії, Аристотель не раз звертався до прикладів медичної майстерності, де знання загальних основ завжди поєднується з умінням практичного їх застосування.

Неупереджені штрихи до портрету старого, за Аристотелем, включають наступне: «Оскільки люди похилого віку прожили довго й багато в чому були обдурені й помилилися, і більшість справ людських погані, вони нічого не стверджують з достовірністю і цінують все менше, ніж слід. І всі вони допускають, але нічого не знають; у своїй нерішучості вони завжди додають «може бути» і «даруй». І про все говорять, нічого не стверджуючи з цілковитою визначеністю».

Характерологічні й поведінкові особливості людей похилого віку Аристотель описує в ще похмуріших тонах: «Вони підозрілі внаслідок своєї недовірливості, а недовірливі внаслідок своєї досвідченості. Ось чому немає в них ні сильної любові, ні лютої ненависті. Люблячи, вони готові зненавидіти, і ненавидячи, готові полюбити».

Аристотель відмовляє людям похилого віку і в здатності усвідомлювати власну гідність, бо «життя угамувало їх». «Вони не жадають нічого великого і незвичайного, лише того, що корисно для існування. Вони не щедрі, тому що майно — одна з необхідних речей, а вони знають з досвіду, як важко придбати і як легко втратити».

«Вони боязкі, — продовжує Аристотель, — і всього наперед побоюються; адже вони настроєні протилежно юнакам: їх охолодили роки, а юнаки палкі. Так старість прокладає дорогу боязкості, бо страх є свого роду охолодженням».

Далі Аристотель викриває людей похилого віку в себелюбстві, у тому, що вони «в основному живуть для корисного, а не для прекрасного», «нехтують тим, що скажуть інші». «Вони не піддаються надіям завдяки своїй досвідченості, оскільки більшість життєвих справ погана і здебільшого закінчується погано... Вони більше живуть спогадами, ніж надією, бо для них частина життя, що залишається, коротка, а та, що пройшла довга, — надія ж стосується майбутнього, а спогад — того, що пройшло. І гнів їх палкий, але безсилий». «Від того, — вважає Аристотель, — люди, що досягли цього віку, здаються розсудливими, бо пристрасті їх ослабли й вони керуються вигодою». «Юнаки милосердні через своє людинолюбство, а люди похилого віку — через своє безсилля, бо на всі лиха вони дивляться, як на шось близьке до них».

Після цих гірких рядків Аристотель, ніби між іншим, зазначає: «Вони люблять життя, — і тут же уточнює, — особливо в останній день», пояснюючице тим, що «бажання завжди спрямоване на те, чого немає, і те, чого люди потребують».

Римський філософ Теренцій Публій (195 – 159 рр. до н.е.) вперше висловив думку, що «старість є хвороба», а Сенека підкреслив, що старість – «невиліковна хвороба». Сенека (3 р. до н.е. – 66 р. н.е.) стверджував, що для досягнення довголіття спосіб життя набагато важливіший за кількість прожитих років.

Абсолютно іншу характеристику психологічних проявів старості й образу старої людини ми знаходимо в римського мислителя, філософа й неперевершеного оратора Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.). Цицерон, поєднуючи римський прагматизм з ясністю думки й здатністю проникати в суть проблеми, звернув увагу на виняткове значення психічного стану людини. Цицерон вперше висунув ідею про те, що «фізичне здоров’я багато в чому залежить від впливу емоційних проявів». Мислитель приділяв велике значення психологічним причинам хвороб, заперечуючи самому Гіппократу, що вважав наявність «чорної жовчі» причиною меланхолії.

Уявлення Цицерона про старість і людей похилого віку набували особливої значущості для лікарів, які намагалися трактувати стан старіючої людини з позиції цілісності й єдності соматопсихічних і психосоматичних зв’язків.

Позитивно-оптимістичне ставлення Цицерона до старості проявляється в кожному рядку його діалога «Про старість», написаний приблизно за рік до смерті автора, у якому розкриваються роль старості в житті людини, внутрішній світ людей похилого віку, їх значущість для суспільства. З особливою проникливістю він описує обставини й колізії пізнього віку.

Розглядаючи старість як неминучий «тягар», який людина повинна нести «спокійно і мудро», Цицерон одночасно розцінює її і як «дар», якого людина може бути удостоєна. «Навіть саме створення цієї книги, – за визнанням автора, було таким приємним, що воно не тільки зняло з мене всі тяготи старості, але навіть зробило її тихою і приємною».

Цицерон упевнений, що для людей, біля яких «немає того, що дозволяло б їм жити добре і щасливо, тяжкий будь-який вік; а для тих, хто шукає всіх благ у самому собі, не може здатися злом ніщо, що базується на неминучому законі природи, а в цьому відношенні на першому місці стоїть старість». «Досягти її бажають всі, а досягнувши – винуватять... І ось, якщо ви схильні вражатися моїй мудрості, то я мудрий в тому, що наслідую природу, як найкращу керівницю і корюся їй. Мудрому треба сприймати це спокійно» [37].

На питання, як легко нести тягар років, що збільшується з віком, Цицерон відповідає: «Я знаю багатьох, хто на старість не нарікає... причина всіх нарікань — у вдачі, а не у віці: у стриманих, злагідних і добрих людей похилого віку старість минає терпимо, а вдача пихатих та нелагідних обтяжлива в будь-якому віці...».

Цицерон стверджує, що життю, прожитому спокійно, чисто й красиво, властива тиха і легка старість, тільки «безрозсудні люди пояснюють свої власні недоліки й провини старістю».

Замислюючись над тим, чому старість може здаватися жалюгідгою, Цицерон вказує такі причини: «перша полягає в тому, що вона нібито перешкоджає діяльності; друга в тому, що вона нібито ослабляє тіло; третя в тому, що вона нібито позбавляє людину мало не всієї насолоди; четверта в тому, що вона наближає нас до смерті».

Далі він розглядає, наскільки виправдана кожна з цих причин.

«Старість відмежовує людей від справ. Від яких? — запитує автор. — Чи не від тих, які веде молодість, сповнена сил?». Відповідь: «То хіба немає справ, які мають вести люди похилого віку – слабкі тілом, але сильні духом?». На конкретних прикладах Цицерон показує, що «ті, хто відмовляє старості в можливості брати участь у справах, подібні до людей, за словами яких, керманич нічого не робить під час плавання. Він не робить того, що роблять молоді, але, право, робить щось набагато більше і краще». Цицерон стверджує, що «люди похилого віку зберігають свій розум, аби старанність і наполегливість у них зберігалися до кінця».

Як приклад він приводить Софокла, який до глибокої старості вигадував трагедії, легендарного Гомера, родоначальників філософії Піфагора і Демокрита, стоїка Діогена й інших, які вели свої заняття до кінця життя [37].

«Хороша старість, — приходить до висновку Цицерон, — не лише не перебуває в бездіяльності, але навіть працездатна й завжди що-небудь здійснює і чимось зайнята, зрозуміло, тим, – зауважує він проникливо, – до чого кожен прагнув протягом всього свого життя».

Цицерон жодним чином не погоджується з прислів’ям, яке радить «ставати старим рано, якщо хочеш побути старим довго». «Особисто я, – з неприхованим оптимізмом заявляє Цицерон, – вважав би за краще прожити як старий менше часу, а не стати старим раніше, ніж стану ним насправді».

У такій витонченій формі, мабуть, вперше формулюється принципове положення, що склало через тисячоліття кредо всієї клінічної геріатрії, для якої не так важливо «додати роки до життя», скільки «додати життя до років».

Роздумуючи над питанням про те, що «старість не має сил» і що «багато людей похилого віку настільки слабкі, що вони не в змозі виконати жодного обов’язку і взагалі ніякої справи, корисної для життя», Цицерон вважає, що це «недолік, властивий не старості, а звичайний при слабкому здоров’ї». Він рекомендує фізичні вправи і стриманість в їжі, які можуть навіть в глибокій старості «зберегти людині деяку частку його минулих сил».

Цицерон закликає «чинити опір старості, а недоліки, пов'язані з нею, відшкодовувати старанністю». Він одним з перших формулює принципи здорового способу життя: «стежити за своїм здоров'ям, удаватися до помірних вправ; їсти й пити стільки, скільки потрібно для відновлення сил, а не для їх пригноблення», «підтримувати не лише тіло, але й набагато більше мірі розум і дух», підкреслюючи, що «розум від вправ стає гнучкішим».

Давньогрецький лікар і вчений Клавдій Гален (129 або 131 р. – 200 або 210 р.) вивчав старіння і старість, виходячи із прийнятої давньогрецької медичної концепції суті життя, як рівноваги між елементарними якостями: теплом, холодом, вологістю, сухістю. Гален ввів поняття «дискразії» як феномена старості, що проявляється у кількості тепла й вологості тканини і збільшенні сухості людського тіла.

Припинення рухливого способу життя для старих людей розцінювалось як катастрофа з тяжкими наслідками. Гален вперше звернув увагу на самотність як на одну із основних причин старіння. Він рекомендував літнім людям жити в колі своєї сім’ї, родини. Ймовірно, він першим висловив думку про те, що старіння людини відбувається протягом всього її життя. У трактаті «Про збереження здоров’я» він писав про відмінності в процесах старіння різних людей і для їх уповільнення настійно рекомендував займатися фізичними вправами, помірно харчуватися, достатньо спати й піклуватися про регулярність випорожнення. Гален був переконаний, що старість – це не хвороба, а особливий стан організму і в той же час це не здоров’я, характерне для молодості. Він розміщував старість на півдорозі між хворобою і здоров’ям [37].

Лікар-енциклопедист Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980 – 1037 рр.), оцінюючи здоров’я людини, стверджував, що впродовж життя «буває тіло здорове до межі; тіло здорове не до межі; тіло не здорове, але й не хворе; тіло не здорове, але таке, що швидко сприймає здоров’я; тіло хворе на легку недугу; тіло хворе до межі». Ієрархія цих станів здоров’я, за уявленнями Авіценни, визначалася здатністю організму старіючої людини протистояти несприятливим умовам зовнішнього середовища й суспільства.

На цю обставину також особливу увагу звернув видатний природодослідник і лікар арабського Сходу Маймонід (1135 – 1204 рр.): «хвороба є не що інше, як порушення зв’язку людини з довкіллям — з природою і суспільством, бо людина за своєю природою істотно суспільна». Враховуючи роль генетики, Маймонід вважав тривалість життя кожної людини заздалегідь заданою, багато в чому зумовленою з моменту народження. Крім того, на його думку, зумовлену природою тривалість життя можна реалізувати шляхом регулярних фізичних вправ та інших профілактичних заходів.

Еразм Роттердамський (1467 – 1536) мріяв про те, щоб людина могла позбавитися старості, як «змія своєї шкіри» [37].

Дійсно, з історії культури відомі імена багатьох діячів науки та мистецтва, що не лише дожили до похилого віку, але й зберегли в старості працездатність і творчий потенціал. Ось декілька прикладів, які наводять автори.

Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564 рр.), видатний італійський живописець, скульптор, художник, архитектор, поет і інженер. Творив до останнього дня свого життя, його твори вважалися найвищими досягненнями мистецтва Відродження ще за життя самого майстра. Ромен Роллан писав про нього: «Нехай сам він був створений із цього пороху земного. Але із тліні спалахнув вогонь, що очищує все, — вогонь генія». Мікеланджело прожив майже 89 років, цілу епоху, від періоду Високого Відродження до початків Контрреформації. За цей період змінилося тринадцять Пап Римських — він виконував замовлення для дев'яти із них. Збереглося багато документів про його життя та творчість — свідчення сучасників, листи самого Мікеланджело, договори, його особисті й професійні записи. Мікеланджело також був першим представником західноєвропейського мистецтва, чия біографія була надрукована ще за його життя [37].

Новий напрямок у розвитку геронтології як науки, пов’язаний з іменем англійського філософа, вченого і політичного діяча XVI ст. Френсіса Бекона (1561 – 1626 рр.). Короткий час він був лорд-канцлером Англії. Бекон вивчав медицину, проводив експерименти на тваринах. У своїх працях він обстоював думку про те, що знання є сила, а воно неможливе без знання причин, також справив великий вплив на формування світогляду багатьох учених, у тому числі свого друга Уільяма Гарвея.

У своїй фундаментальній класифікації наук Ф. Бекон розділив їх на дві групи: науки про природу і людину. Вчений спеціально виділив науку про збільшення тривалості людського життя. Бекон був впевнений, що найбільше впливають на процес старіння шкідливі звички.

Ісаак Ньютон (1643 – 1727 рр.), англійський фізик, що активно працював до кінця своїх днів, прожив 84 роки. До речі, науковий світогляд не заважав Ньютону бути релігійною людиною. Фізика була лише третім за значенням захопленням Ньютона після теології й алхімії. Ньютон написав більше творів, присвячених філософії та історії християнства, ніж фізиці. Останні роки життя Ньютон присвятив написанню «Хронології прадавніх царств», якою займався близько 40 років, і підготовкою третього видання «Начал». Третє видання вийшло в 1726 році; на відміну від другого, зміни в ньому були невеликі — в основному результати нових астрономічних спостережень, включаючи досить повний довідник комет, що спостерігалися з XIV століття. Серед інших була наведена розрахована орбіта комети Галлея, нова поява якої в зазначений час (1758 рік) наочно підтвердила теоретичні розрахунки (на той час уже покійних) Ньютона й Галлея [15].

Ференц Ліст (1811 – 1886 рр.), угорський композитор, дав свій останній концерт у віці 74 років. Ліст був відомий також благодійністю – він допомагав жертвам стихійних лих (наприклад, кошти від концертів Ліст перевів на користь потерпілих від повені в Угорщині) і сиротам; багатьох талановитих студентів навчав безкоштовно; сприяв фонду пам’яті Бетховена та пожертвував значні кошти на відкриття консерваторії в Будапешті.

Під час своєї подорожі 1847 року Ф. Ліст дав концерти в багатьох українських містах: у Києві (на сцені актової зали Червоного корпусу Київського університету), Чернівцях, Житомирі, Немирові, Бердичеві, Кременчуці, Львові, Одесі, Миколаєві. Саме тут на теми українських народних пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» були створені п’єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка». Також Ф. Ліст написав твори, присвячені гетьману Іванові Мазепі: перший етюд для фортепіано (1827 р.), трансцендентальний етюд «Мазепа» (1838 р.), симфонічна поема «Мазепа» 1851 р.; «Мазепа» для двох фортепіано 1855 р. та для фортепіано на чотири руки 1874 р. [41].

Томас Алва Едісон (1847 – 1931 рр.), американський винахідник. Він розробив систему електроосвітлення, що включає парогенераторні електростанції, підземні кабелі й внутрішню проводку, електролітичні лічильники витрати електроенергії, розгалужувальні коробки, металеві гвинтові цоколі й патрони. У 1882 р. він спроектував першу у світі теплову електростанцію, побудовану в Нью-Йорку, розраховану на живлення 10 тис. ламп. Був винятково працелюбний, міг працювати по 16 – 19 годин на добу. Свій останній патент він одержав у віці 81 року [37].

Іван Петрович Павлов (1849 – 1936 рр.), російський учений, фізіолог, що ставив досліди майже до самої кончини, прожив 87 років. І. П. Павлов створив велику школу, з якої вийшли не лише фізіологи, а й фармакологи, клініцисти. Він і його учні зробили епохальний внесок у вивчення найскладніших проблем — фізіології травлення і фізіології центральної нервової системи. За значенням праць І.  П.  Павлова для світової науки його ім’я в історії медицини справедливо стоїть нарівні з безсмертними іменами Гіппократа, Галена, Везалія, Гарвея, Пастера, Мечникова [37].

Бертран Рассел (1872 – 1970 рр.), англійський філософ і літератор, лауреат Нобелівської премії з літератури, дожив до 97 років. Більше того, останні п’ятнадцять років життя він витратив на боротьбу із загрозою ядерної війни: його кампанія проти застосування ядерної зброї та ведення наддержавами політики взаємного ядерного шантажування зумовлювалася, з одного боку, його зростаючою стурбованістю загальноприйнятим політичним курсом, а з іншого – переконаністю в тому, що Сполучені Штати становлять головну загрозу для миру в усьому світі. Тому в останні роки свого життя Рассел став до лав поборників політики ненасильницької громадянської непокори в Англії і приєднався до поширеного в усьому світі руху протесту проти американської присутності у В’єтнамі. В 1963 році він створив благодійний «Фонд миру Бертрана Рассела» [4].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Альберт Швейцер (1875 – 1956 рр.), мислитель, письменник, лікар, музикант, плідно працював до 90 років. Коло інтересів А. Швейцера безмежне: філософія, теологія, історія культури, теорія музики, медицина тощо. Він пише книгу про музику Баха; виступає з органними концертами при Страсбурзькому університеті; студіює медицину; викладає в університеті; пише об’ємну і цікаву книгу з історії життя Іісуса «Від Реймаруса до Вреде»; захищає докторську дисертацію з медицини «Психологічна оцінка Іісуса: характеристика і критика» і, зрештою, від’їздить до Африки для будівництва лікарні й лікування хворих африканців. А. Швейцер залишив величезну літературну спадщину. Окрім названих творів його перу належать: «Християнство і світові релігії», «Містика апостола Павла», «Царство Боже і християнство», «Занепад і відродження культури», «Культура і етика». Головне завдання філософії, науки і релігії, вважав А. Швейцер, полягає в тому, щоб з’єднати цивілізацію з мораллю і культурою. Для цього потрібні не стільки революційні зміни, скільки «особисті зусилля» індивіда. Філософ відмовлявся брати без¬посередню участь у політичних акціях свого часу, закликав до «активної духовно-моральної діяльності», миру й порозуміння між народами. Своє негативне ставлення до війни, фашизму й мілітаризму він намагався утвердити, сповідуючи ідеї любові до життя, а також роботою в госпіталі. Гарантом миру у Європі, на думку А. Швейцера, є радикальне зближення мислячої і творчої інтелігенції [1].

В епоху середньовіччя значний внесок у розвиток герокомії (у медицині вчення про старість) зробили лікарі Салермської медичної школи. Вони вважали, що лікарська майстерність не може продовжити життя людини за межі біологічної норми, проте може зробити все можливе, щоб досягнути цієї межі. На їхню думку, довголіття залежить від того, які засоби використовувала людина ще в активному віці: «поміркований спосіб життя, радісний настрій і відпочинок».

У своїй фундаментальній класифікації наук Ф. Бекон розділив їх на дві групи: науки про природу і людину. Вчений спеціально виділив науку про збільшення тривалості людського життя. Бекон був впевнений, що найбільше впливають на процес старіння шкідливі звички.

У XIX ст. клінічні спостереження стають основою вчення про старість в Німеччині, Англії, Франції. У Парижі створюються геріатричні центри.

Виділення геріатрії в окрему спеціальність і саму назву геріатрія, аналогічно педіатрії, запропонував у 1904 р. американський учений Ігнац Нашер (1863 – 1944 рр.). Раніше цей розділ називався герокомією, «опіка над старими». Як основоположник американської геронтології лікар І. Нашер вважав, що старість є хвороба, перед якою медицина безсила. Під його керівництвом у 1912 р. в Нью-Йорку було створено перше наукове товариство.

У середині XVIII ст. у Росії виходить книга Іоганна Фішера (1772 – 1865 рр.), який певний час очолював Російське міністерство охорони здоров’я, «Про старість, її ступені і хвороби». 

На початку XIX ст. на російську медичну літературу вплинули ідеї відомого лікаря Сергія Петровича Боткіна (1832 – 1889 рр.). Під його керівництвом велися спостереження за фізіологією і патологією старості. С. П. Боткіну та його учням належить розробка в Росії першої програми

 

 вивчення довголіття. В 1889 році вони організували і провели перше масове обстеження перестарілих, що мешкали в богадільнях Санкт-Петербургу. Науковець і лікар С. П. Боткін висував ідею про розділення старості на фізіологічну й патологічну (передчасну), тобто про можливості дожиття при певних зовнішніх умовах та способу життя до межі 100 і більше років [18].

 

 

 

5.2. Становлення російської та української радянської геронтології і геріатрії

 

Від Цицерона, Авіценни, І. І. Мечникова, С. П. Боткіна, О. О. Богомольця, І.  П.  Павлова до сучасного часу продовжуються пошуки «еліксиру життя».

Світового визнання російська геронтологічна школа набула після відомих досліджень Іллі Ілліча Мечникова (1845 – 1916 рр.), якими він підтвердив гіпотезу про існування передчасного старіння людини. Експериментальні й клінічні спостереження, проведені І. І. Мечниковим та його колегами, підтвердили теоретичні припущення про шкідливий вплив на організм людини отруйних речовин, що надходять ззовні: алкоголю, нікотину, солей важких металів тощо. Сьогодні медичні працівники не мають сумніву в тому, що токсичні речовини, які забруднюють довкілля потрапляють в продукти харчування, воду, повітря, а з часом і в організм людини, можуть викликати передчасне старіння. Також актуальною є і теорія Мечникова про самоотруєння людини [50].

Основоположником радянської і української геронтології вважають Олександра Олександровича Богомольця (1881 – 1946 рр.). У 1938 році під його керівництвом була проведена одна з перших в світі наукових конференцій, присвячених проблемам старіння і довголіття. З ім’ям О. О. Богомольця пов’язана розробка програми профілактики передчасного старіння.

Велике наукове значення також мають дослідження школи І. П. Павлова з питань вікових змін, створення вченим сучасних уявлень про вищу нервову діяльність, про адаптацію можливостей організму. За його теорією нервова система регулює всі процеси в організмі людини, впливає на обмін речовин, синтез білка, енергетичні процеси. Отже, інтенсивність старіння визначається станом нервової системи [5].

Особливої актуальності питання геронтології набувають у ХХ-ХХІ ст., які вирізняє з одного боку, стрімкий розвиток науки й техніки, а з іншого – різке збільшення так званих хвороб цивілізації. Це, у першу чергу, атеросклероз, що призводить до розвитку патології серцево-судинної системи й головного мозку, ожиріння, онкологічні захворювання, які суттєво впливають на якість і тривалість життя людини. У зв’язку з цим, останнім часом у високорозвинених країнах були створені різні організації, що займаються розробкою державних програм і рекомендацій щодо сучасної діагностики, лікування та профілактики таких захворювань та подовження життя людини.

 

 Досягнення в цій сфері вже мають свої позитивні результати. Так, у країнах ЄС відмічається збільшення тривалості життя людини, зниження рівня смертності, покращення якості життя літніх людей [54, 55].

Відомий радянський патологоанатом І. В. Давидовський (1887 – 1968 рр.) із гіркотою й осудом пише, що «негативна характеристика старих людей з нарочитим підкресленням шкідливих сторін їх існування фігурує в багатьох творах». Чого вартий, наприклад, приголомшливий за своїм цинізмом, сатиричний опис старого, зроблений Джонатаном Свіфтом: «Істота, яка не хоче вмирати, яка втратила свою молодість, своє волосся, зуби, свою миловидність, але живе до нескінечності». У результаті «мільйони таких створюють небезпеку для виживання найбільш здатних», «потурання суспільства» таким розцінюється як «дороге рицарство», що створює «бюджетні асиметрії» та економічні ускладнення.

Існування й культивування таких поглядів дозволяє І. В. Давидовському поставити питання: чи не ці позиції лежать в основі антигуманної тези про необхідність зменшити «вартість старості». Він вважав, що старість може бути ранньою або пізньою тільки з біологічних причин, але, як правило, завжди своєчасною, і тільки смерть завжди завчасна. 

Так, сучасна геронтологія розрізняє декілька видів старіння: природне, сповільнене, передчасне.

Природне (фізіологічне, нормальне) старіння характеризується певним типом і послідовністю вікових змін, що відповідають біологічним, адаптаційно-регулятивним можливостям людської популяції.

Сповільнене (ретардіроване) старіння відрізняє повільніший темп вікових змін. Проявом цього типу старіння є феномен довголіття. 

Передчасне (патологічне, прискорене) старіння характеризується раннім розвитком вікових змін чи більш вираженим їх проявом у певний віковий період. Вищеозначені  процеси зумовлені як впливом факторів зовнішнього середовища (кліматичні, професійні, соціально-економічні, екологічні, побутові та ін.), так і дією різних, особливо хронічних, захворювань на функції певних систем і органів людського організму [37].

Передчасне старіння виявляється у 40-50 років. Це одна з причин ранньої дезадаптації, обмеження інтересів, незадоволення життям, дестабілізації особистості. На цьому етапі важливим завданням геронтології є не стільки будь-яким чином продовжити життя, скільки навчитися своєчасно розпізнавати суттєві ознаки старіння і, головне, контролювати їх розвиток. 

Розвиваючи цю думку і розглядаючи збереження активного і творчого довголіття як «проблему величезного соціального значення», І. В. Давидовський підкреслював: «Неправильно вважати, що це питання вирішить медицина, основною метою якої є полегшення страждань». Найважливіше завдання геронтології І.  В.  Давидовський вбачав у тому, щоб «навчитися рано розпізнавати істотні ознаки старіння, а також контролювати їх прогрес, сприяючи всемірно зміцненню здоров’я і підвищенню коефіцієнта корисності старої людини в суспільстві».

Більшість праць геронтологів і геріатрів пройняті насамперед увагою, турботою і пошаною до старшого покоління, що несе на собі тягар старості, її недуг і хвороб.

Історія української геронтології нерозривно пов’язана з ім’ям Дмитра Федоровича Чеботарьова. У свою чергу його біографія невіддільна від  Інституту геронтології АМН СРСР (з 1992 року — АМН України), у якому він пропрацював понад 40 років. З них 26 років був директором, потім з 1987 до 1999 року працював на посаді провідного наукового співробітника. Під його керівництвом склалися основні напрямки діяльності інституту: вивчення фундаментальних механізмів старіння і довголіття; дослідження особливостей розвитку і перебігу, профілактики й лікування основних захворювань людей літнього і старечого віку (атеросклероз, артеріальна гіпертензія, ішемічна хвороба серця і мозку, паркінсонізм, остеопороз і остеохондроз); аналіз демографії старіння; аспекти геронтологічної гігієни; вплив способу життя, харчування, трудової діяльності на тривалість життя; розробка основ медико-соціальної допомоги людям літнього віку. Відповідно до цієї програмної лінії були організовані три сектори інституту — біологія старіння, клінічної геронтології і геріатрії, соціальної геронтології і геріатрії. Було сформовано 21 науковий підрозділ, зведені сучасні клінічні й експериментальні корпуси [43].

На початку 1970-х років Інститут геронтології АМН СРСР перетворився на науковий центр світового значення, у штаті якого було більше 100 наукових співробітників. Значущою подією в історії інституту й вітчизняної геронтології стало проведення в 1972 році в Києві IX Міжнародного конгресу геронтологів, президентом якого був Д. Ф. Чеботарьов. Дмитро Федорович неодноразово брав участь у міжнародних семінарах, наукових конференціях з геронтології і геріатрії, був радником з геронтології й геріатрії ВООЗ (Копенгаген, 1961 – 1983 рр.) і Центру соціального розвитку і гуманітарних проблем ООН (Відень, 1970 – 1983 рр.), президентом Міжнародної асоціації геронтологів (1972 – 1975 рр.).

Дмитро Федорович Чеботарьов — видатний учений, основоположник вітчизняної геронтології і геріатрії як найважливішого розділу біології і медицини, соціальної гігієни, пріоритетного поняття про особливості фізіології і патології старіючої і вже старої людини. Головні напрямки наукової діяльності вченого в області клінічної геронтології: вивчення клініко-фізіологічних механізмів старіння, фізіології й патології внутрішніх органів при старінні, впливи медикаментів та інших методів лікування, становлення й організація допомоги геріатрії населенню, підвищення кваліфікації лікарів в області геріатрії. Дмитро Федорович є автором понад 400 наукових праць, зокрема 10 настанов для практичних лікарів, 9 монографій. Найбільш важливі з них: «Гіпертензивний синдром вагітних» (1956 р. перекладена китайською мовою), «Внутрішня патологія в клініці акушерства і гінекології» (1961 р.), «Сердцевосудинна система і старіння» (1967 р.), «Геріатрія в клініці внутрішніх хвороб» (1977 р.), «Атеросклероз і вік» (1982 р.), «Геріатрія в терапевтичній практиці» (1993 р.; премія РАМН імені С. П. Боткіна, 1994 р.; премія НАН України імені Н. Д. Стражеського, 1995 р.). Д. Ф. Чеботарьов створив свою наукову школу, підготував 16 докторів і 36 кандидатів медичних наук. У 1970 році він організував першу в СРСР кафедру геронтології і геріатрії у складі Київського інституту вдосконалення лікарів [43].

Незалежна Україна твердо продовжує крокувати в цьому напрямку. Так, знаменною подією стало створення у 2005 році Міжнародної асоціації медицини антистаріння України (МАМАСУ), а також проведення 15-16 березня 2007 року першої конференції з медицини антистаріння за підтримки провідних медичних закладів, серед яких і всесвітньо відомий Інститут геронтології АМН України. За матеріалами вищезгаданої конференції можна визначитися із основними напрямками медицини антистаріння, а саме:

• новітні медичні інноваційні технології;

• культура здоров’я нації, формування здорового способу життя;

• державна політика в галузі охорони здоров’я.

Також на сучасному етапі розвитку науки основна роль належить генетиці, а саме – вивченню генетичних основ старіння і «антистаріння» організму людини , що дозволить шляхом активації або інактивації певних груп генів впливати на тривалість життя та час наставання старості.

Зараз вивчені особливості антиоксидантної системи людини й виявлені властивості її компонентів, що призвело до активного пошуку факторів з подібними властивостями в продуктах харчування і синтезу штучних аналогів. Сьогодні з цією метою використовують вітаміни А, Е, С, ліпоєву кислоту. З продуктів харчування антиоксидантами найбільше збагачені фрукти й овочі, додавання яких у щодобовий раціон знижує можливість появи оксидативного стресу [3].

Цікавими є дослідження російських науковців Інституту акушерства і гінекології ім. Д. О. Отта (РАМН) про сучасні молекулярно-генетичні технології щодо проблем активного довголіття. Поява і розвиток таких наук, як фармакогенетика, токсикогенетика, кардиогеноміка, психогеноміка, дерматогеноміка призводять до необхідності створення генетичного паспорту людини. Генетичний паспорт – індивідуальна база ДНК-даних, що відображає унікальні генетичні особливості кожної людини та схильності до спадкових або інших захворювань. Тестування генів схильності – це шлях до ранньої профілактики захворювань і корекції способу життя.

На особливу увагу заслуговує концепція пептидної біорегуляції старіння, яку впроваджує Санкт-Петербурзький інститут біорегуляції і геронтології РАМН. Ще в 70-ті роки його теперішній директор В. Х. Хавінсон у співпраці с професором В. Морозовим на базі лабораторії біорегуляції військово-медичної академії ім.  С.  М.  Кірова розробили теорію пептидної регуляції кліткових систем і функцій організму. Науковці вважали, що одним з основних показників старіння є зниження синтезу білка і його відновлення до рівня нормального можливо за допомогою пептидних біорегуляторів. Хавінсон і Морозов винайшли найбільш прийнятний засіб підтримання природного вироблення пептидів організмом у необхідній кількості, створивши оригінальну технологію виділення ендогенних регуляторів (пептидів) із тканин молодих і здорових тварин. За роки існування Інститутом створено більше як 40 геропротекторних препаратів, що впливають на центральну нервову, ендокринну, імунну, серцево-судинну, опорно-рухову системи, уповільнюючи процеси старіння [9].

Найближчим часом очікується поява препарату для профілактики й лікування  остеопорозу – проблеми, з якою стикається 50 % літніх людей, особливо жінок, та препарату для нормалізації вуглеводного обміну для людей, що страждають на цукровий діабет ІІ типу. Взагалі вживання цих препаратів буде ефективною профілактикою передчасного старіння і лікування захворювань, що пов’язані з віком людини.

До важливих стратегічних напрямків розвитку геронтології можна віднести:

1. Розробку підходів до лікування хвороб, що виникають переважно в похилому віці.

2. Забезпечення максимально можливої тривалості життя.

3. Соціальний захист людей похилого віку.

4. Пенсійне забезпечення.

 

5.3. Особливості харчування в похилому віці у сучасних умовах.

Харчування є основним фактором, який підтримує нормальний фізіологічний стан і працездатність у літньому віці. Наука про харчування людей літнього і старечого віку називається геродієтикою. Збалансоване відповідно до віку харчування відіграє важливу роль у розвитку процесів старіння організму і впливає на характер змін, що виникають у різних його системах.

Система травлення в процесі старіння піддається змінам, які негативно позначаються на її функціональній здатності. На розвиток процесів старіння істотно впливає гіпокінезія і пов’язана з нею надмірна маса тіла. У старості енергетична потреба організму зменшується через зниження інтенсивності обмінних процесів і обмеження фізичної активності. У середньому енергоцінність харчового раціону в 60–69 років і 70–80 років становить відповідно 85 % і 75 % від такої в 20 – 30 років. Старіючий організм особливо чутливий до надмірного харчування, яке не тільки сприяє ожирінню, але частіше, ніж у молодому віці, призводить до появи атеросклерозу, цукрового діабету й інших захворювань, а зрештою – до передчасної старості. Негативні наслідки ожиріння і м’язової недозавантаженості прискорюють процеси старіння і є серйозною проблемою геріатрії. Тому важлива в будь-якому віці відповідність між витратою енергії і енергоцінністю споживаної їжі особливо важливого великого профілактичного значення набуває в старості.

Нерідко основним проявом енергетичного дисбалансу є порушення ліпідного обміну і, зокрема, збільшення кількості холестерину, що, у свою чергу, безпосередньо веде до атеросклерозу. При атеросклерозі спостерігаються не тільки порушення в ліпідному обміні, але й інші метаболічні розлади, пов’язані з білковим обміном, обміном вітамінів і мінеральних речовин, з різними функціональними порушеннями. Так дослідженнями останніх років встановлено, що нестача білка в харчуванні, зміни у вмісті незамінних амінокислот, гіповітамінозні стани викликають в організмі різні порушення. У процесі старіння в організмі знижується здатність асимілювати білки, внаслідок чого збільшуються ендогенні втрати білкових та мінеральних компонентів їжі і вітамінів. Розвиток у осіб літнього і старечого віку вітамінної недостатності може призвести до дезадаптації ферментних систем і пов’язаних з нею порушень окислювальних процесів, що, у свою чергу, може викликати хронічний гіповітамінозний стан. У результаті вказані порушення з’являється ознакою передчасного в’янення організму. Таким чином, разом з іншими чинниками аліментарний чинник має велике значення для профілактики порушень обміну речовин у осіб літнього віку.

У основу побудови системи харчування практично здорових осіб літнього і старечого віку повинні бути покладені такі основні принципи, сформульовані А.  А.  Покровським [27]:

1. Енергетична збалансованість раціонів харчування за фактичними енерговитратами.

2. Антиатеросклерозна спрямованість харчових раціонів.

3. Максимальна різноманітність харчування і збалансованість його за всіма основними незамінними факторами харчування.

4. Оптимальне забезпечення харчових раціонів речовинами, що стимулюють активність ферментних систем в організмі.

5. Використання в харчуванні продуктів і страв, з досить легкою ферментною активністю.

Якщо не боротися з надмірним апетитом, то переїдання призводить до збільшення маси тіла і порушень в обміні речовин, що, у свою чергу, несприятливо позначається на стані здоров’я. Енергетичний дисбаланс, значне перевищення калорійності харчування над фактичною потребою і порушення обміну речовин, що його супроводжують, з накопиченням надлишкової ваги у літніх і старих людей трапляються досить часто. Постійне переїдання і огрядність для людини досить небезпечні. Відомо, що ожиріння призводить до різних захворювань обміну речовин: діабет, подагра, атеросклероз і деякі інші, частота появи і тяжкість перебігу яких збільшується з віком і в міру збільшення ваги. Повинна бути встановлена відповідність калорійності харчового раціону фактичним енерговитратам літніх людей. Існує думка, що зниження калорійності харчування є адаптаційною потребою старості; тому однією з найбільш важливих вимог геродієтики є поступове зниження загальної калорійності харчування у міру старіння організму. За рекомендаціями ВООЗ, калорійність їжі повинна поступово знижуватися з віком (у цілому на 30 % – від 30 до 70 років) з таким розподілом за десятиліттями: у 20–30–річному віці калорійність добового раціону приймається за 100 %; у 31–40 – до 97 %; у 41–50 – до 94 %; у 51–60 – до 86 %; у 61–70 – до 79 %; старше 70 років – до 69 % [25].

Зміни, що виникають в характері харчування населення, визначають різними способами. Так, шляхом анкетування встановлюється індивідуальна кількість споживаного молока і молочних продуктів, яєць, м’яса, риби, овочів і фруктів. Ведеться перерахунок споживання продуктів харчування на душу населення. Виконується лабораторне визначення низки біохімічних і клінічних параметрів, що свідчать про якість харчування конкретного пацієнта. У результаті медичного обстеження пацієнтів виявляються клінічні прояви нераціонального споживання вітамінів, мікроелементів, реєструється зміна маси тіла тощо.

Найбільш інформативним і доступним способом виявлення зміненої маси тіла людини є підрахунок ідеальної маси тіла. З цією метою поширеним є визначення індекса маси тіла (ІМТ), при якому враховується зріст (у метрах), маса тіла (у кілограмах). Індекс маси тіла розраховується за формулою:

ІМТ = маса тіла (кг)/ квадрат зросту тіла (м).

Зазвичай у чоловіків величини ІМТ збільшуються до 50 років, у жінок ІМТ зростає до 70 років. Простежується чіткий взаємозв'язок між індексом маси тіла (ІМТ) і показником летальності. У ранній період життя найбільшим ризиком є зайва вага. З кожним прожитим десятиліттям, аж до літнього віку збільшується зв'язок між низьким ІМТ і летальністю. Мінімальна летальність серед жінок літнього і старечого віку відмічається при ІМТ = 31,7 кг/м2, серед чоловіків того ж віку – 28,8 кг/м2. Значення ІМТ лінійно пов'язані з рівнем артеріального тиску систоли, рівнем глюкози натщесерце, загального холестерину, бета-ліпопротеїдів [8].

Майже півстоліття тому звернули увагу на відкладення жирової клітковини в області живота, як на суттєвий фактор ризику розвитку деяких захворювань. Такий тип ожиріння називають центральним, верхнім, абдомінальним, тулубовим або андроїдним. Зафіксовано, що велика кількість абдомінальної жирової тканини пов’язана з високим ризиком розвитку дислипідемії, цукрового діабету, серцево-судинних захворювань. Відкладення жиру в нижній частині тулуба називають периферичним, грушоподібним, глютеофеморальним або нижнім. При однаковому ІМТ абдомінальний тип розподілу жиру супроводжується вищим ризиком розвитку супутніх захворювань порівняно з нижнім типом ожиріння.

Для вимірювання вісцелярного жиру використовують інструментальні методи й дані антропометричних вимірювань. Так, встановлено, що показник відношення окружності талії до окружності стегон (ОТ/ОС) є достовірним маркером ризику смерті незалежно від ІМТ. Порогові значення для показника ОТ/ОС, що характеризує абдомінальний розподіл жиру, для жінок становить більше 0,84, для чоловіків – більше 0,95. Найвища смертність, особливо від коронарних захворювань, відмічалася в групі осіб з найбільшим значенням відношення ОТ/ОС. Для таких пацієнтів ризик смерті становив 29,2 % порівняно з 5,3 % у групі осіб з низьким ОТ/ОС. При цьому показник ОТ/ОС достовірно корелював з ризиком смерті незалежно від віку і ІМТ. Вимірювання окружності талії широко використовується як показник, що дозволяє оцінити динаміку жирових відкладень. Таким чином, антропометричні дані можуть бути корисними для розділення пацієнтів на дві групи з різним розподілом жиру. Проте лише комп'ютерна томографія (КТ) і ядерно-магнітний резонанс (ЯМР) дозволяють безпосередньо виміряти вміст вісцелярного жиру. Денситометрія дешевше ЯМР, КТ і може бути використана для оцінки загального жиру, але не дозволяє диференціювати вісцелярний і підшкірний жир [20].

У хворих з надлишковою масою тіла і великим відкладенням абдомінального жиру спостерігаються такі метаболічні зміни, як порушення толерантності до глюкози, дислипідемії – зниження холестерину, високий рівень тригліцеридів, атерогенне співвідношення ліпопротеїдів (рівень загального холестерину може не змінюватися). Ожиріння є чинником розвитку не лише серцево-судинних захворювань. З ним пов’язано виникнення ендокринних порушень, онкологічних, ревматичних, респіраторних, шлунково-кишкових захворювань.

При організації харчування літніх людей необхідно враховувати можливості травної системи, що змінюється однією з перших. У зв’язку з цим, першою вимогою до харчування літніх людей є помірність, тобто деяке обмеження харчування в кількісному відношенні. Враховуючи зниження інтенсивності обмінних процесів при старінні, другою вимогою слід вважати забезпечення високої біологічної повноцінності харчування за рахунок включення достатньої кількості вітамінів, біомікроелементів, фосфоліпідів, полінасичених жирних кислот, незамінних амінокислот і ін. Третя вимога до харчування осіб літнього віку – збагачення його природними антисклеротичними речовинами.

Недостатнє надходження вітамінів з їжею – загальна проблема у всіх цивілізованих країнах. Вона виникла як неминучий наслідок зниження енерговитрат і відповідного зменшення загальної кількості їжі, споживаної сучасною людиною. Фізіологічні потреби нашого організму у вітамінах і мікроелементах, зокрема біоантиоксидантах, сформовані в ході еволюції, коли обмін речовин людини пристосувався до тієї кількості біологічно активних речовин, які вона отримувала з великими обсягами простої натуральної їжі, що відповідали таким же великим енерговитратам наших предків.

З одного боку, у зв’язку із значним зниженням енерговитрат ми повинні настільки ж істотно зменшити кількість споживаної їжі, як джерела енергії. Інакше – переїдання, надлишкова вага і вся пов’язана з цим «краса».

Водночас їжа – не лише джерело енергії, це одночасно джерело вітамінів і мікроелементів. Зменшуючи загальну кількість споживаної їжі, ми неминуче прирікаємо себе на вітамінний голод [20].

Завдяки своїм каталітичним властивостям вітаміни здатні до певної міри гальмувати процеси старіння. Достатній рівень вітамінної забезпеченості дає можливість підтримувати інтенсивність обміну речовин на нормальному рівні, не допускаючи накопичення в сполучній тканині кислих мукополісахаридів, які сульфітуються, і запобігти таким чином розвитку в сполучній тканині склеротичних змін. У старості проявляються явища ендогенної полівітамінної недостатності, викликаної зносом і дисадаптацією ферментних систем. У зв’язку з цим літні люди потребують збалансованого, повноцінного вітамінного забезпечення. Більшість дослідників дотримуються думки про необхідність в літньому віці створювати харчові раціони, багаті вітамінами. Для осіб літнього віку особливе значення мають вітаміни, що нормалізують вплив на стан судинної і нервової систем, а також вітаміни, що беруть участь в реакціях, пов’язаних з гальмуванням розвитку склеротичного процесу.

Підтверджена важлива роль певних комплексів вітамінів, що впливають на перебіг і розвиток процесів старіння в тканинах і системах організму, а також на тривалість життя тварин. Залежно від вітамінної забезпеченості змінюється рівень холестерину в крові. Щодо цього особливе значення надається вітамінам [20].

Недостатня забезпеченість організму вітамінами характерна для більшості літніх людей, яких лише умовно можна віднести до категорії здорових, і посилюється за наявності будь-якого захворювання, у першу чергу при хворобах шлунково-кишкового тракту, печінки і нирок, при яких спостерігається порушення всмоктування і утилізації вітамінів.

Лікарняна терапія, антибіотики, різні обмеження, дієти, хірургічні втручання, нервові переживання і стрес – все це вносить додаткове навантаження до поглиблення вітамінного голоду. Наростаючий дефіцит вітамінів, порушуючи обмін речовин, ускладнює перебіг будь-яких хвороб, перешкоджає їх успішному лікуванню.

Поняття «мікронутрієнти» включає не лише вітаміни, але й мінеральні речовини. Полівітамінний дефіцит у багатьох регіонах України поєднується з недостатнім надходженням низки макро- і мікроелементів: кальцію, заліза, селену і йоду.

Складна взаємодія виникає між близькими один до одного за хімічними властивостями елементів, які, як і передбачається, можуть мати спільні механізми засвоєння і конкурувати за ліганди, що є сполучною ланкою при всмоктуванні й транспортуванні в кров. Ця група елементів включає хром, кобальт, мідь, залізо, марганець і цинк, а також токсичні метали – кадмій і свинець. Передбачається, що нестача одного або декількох елементів з цієї групи може призвести до антагоністичної конкуренції при засвоєнні, викликаючи дефіцит тих чи інших важливих мікроелементів [8].

Лікування будь-якого літнього хворого повинне включати корекцію наявного полівітамінного дефіциту й підтримку оптимальної вітамінної забезпеченості організму шляхом обов’язкового включення в комплексну терапію полівітамінних препаратів, або продуктів лікувально-профілактичного харчування, додатково збагачених цими незамінними харчовими речовинами.

Особливу увагу слід приділяти харчуванню літніх і хворих людей в період відновлення організму після захворювань. У цей час просто необхідно використовувати вітамінно-мінеральні комплекси для заповнення потреб організму в мікронутрієнтах.

На жаль, серед значної частини населення і навіть у медичних працівників існує уявлення, що «синтетичні» вітаміни, присутні в полівітамінних препаратах і збагачених вітамінами продуктах харчування, не ідентичні «природним», менш ефективні; і навпаки, вітаміни, що містяться в натуральних продуктах, краще засвоюються організмом. Усе це не більше ніж помилка. Насправді всі вітаміни, що випускаються медичною промисловістю, повністю ідентичні «природним», наявним у натуральних продуктах харчування – і за хімічною структурою, і за біологічною активністю. Їх співвідношення у вказаних вище полівітамінних препаратах і вітамінізованих продуктах найточніше відповідає фізіологічним потребам людини, чого ні в якому разі не можна сказати про більшість деяких харчових продуктів. Технологія отримання вітамінів і полівітамінних продуктів надійно відпрацьована і гарантує як високу чистоту, так і добре збереження, до того ж чітко контрольовану. Досить сказати, що вітамін С у препаратах незрівнянно більш збережений, ніж в овочах і фруктах. Утилізування вітамінів з препаратів і збагачених ними продуктів не нижче, а вище, ніж «натуральних» вітамінів, що так часто містяться в продуктах у зв’язаній формі.

Ще одна помилка — вільно або мимоволі насаджуване уявлення, у тому числі й засобами масової інформації, про те, що зарубіжні вітаміни ефективніші. По-перше, в багатьох англомовних країнах вітаміни не є лікарськими препаратами, це всього лише біологічно активні добавки, і, значить, не отримують допуску FDA, тобто вони не проходять випробувань і не отримують висновків і рекомендацій Національних фармацевтичних комітетів. По-друге, тонізуючі домішки, введені в склад, починають швидко діяти і сприймаються пацієнтом як значний клінічний ефект.

Про високу ефективність регулярного прийому вітамінних і вітамінно-мінеральних комплексів свідчить величезний світовий і вітчизняний досвід. За даними медичних страхових компаній США і Англії, більше 60 % населення цих країн приймають ті чи інші «вітамінні» пігулки. Масові обстеження щодо харчування, що регулярно проводяться МОЗ України, свідчать про те, що число мешканців країни, що регулярно приймають вітаміни «з аптеки», не перевищує 3–5%. Напевно, тут криється одна з серйозних причин нашого загального нездоров’я і звідси випливає необхідність масових вітамінізацій як ефективних оздоровчих заходів [44].

Однак і сам вітамінно-мінеральний комплекс для літніх людей повинен задовольняти певні вимоги: містити всі необхідні вітаміни і мінерали в кількості, яка не перевищуює рівень споживання, що рекомендується для літнього населення, повинен бути безпечним у використанні; має бути врахована сумісність мікронутрієнтів (тобто несумісні мікронутрієнти повинні бути рознесені в різні пігулки, які потрібно приймати в різний час протягом дня).

Таким чином, старіння організму супроводжується різними змінами обміну речовин і функцій, що зумовлює необхідність адекватної перебудови харчування. Основні принципи геродієтики: енергетична збалансованість харчування з фактичними енерговитратами організму; профілактична його спрямованість стосовно атеросклерозу, ожиріння, цукрового діабету, гіпертонічної хвороби, онкологічних захворювань і др.; відповідність хімічного складу їжі віковим змінам обміну речовин і функцій; збалансованість харчових раціонів за всіма незамінними чинниками харчування, у першу чергу за мікронутрієнтами, що мають геропротекторні властивості; збагачення раціонів продуктами і стравами, що нормалізують кишкову мікрофлору; раціоналізація режиму харчування; використання харчових продуктів і страв, що достатньо легко піддаються дії травних ферментів.

З урахуванням того що організм руйнують вільні радикали як продукт обміну речовин, кисневе голодування клітин, хронічна втома, стреси, отруйні речовини зовнішнього і внутрішнього походження, до конкретних дій, що впливають на уповільнення старіння, можна віднести такі:

1. Уповільнення обміну речовин за рахунок низькокалорійного харчування переважно рослинного походження.

2. Вживання лікарських препаратів, що унеможливлюють дію вільних радикалів.

3. Використання судинно-розширювальних та дихальних процедур.

4. Профілактика хронічної перевтоми, повноцінний відпочинок, сон.

5. Профілактика стресів.

6. Боротьба із забрудненням внутрішнього і зовнішнього походження

7. Вживання пептидних лікарських препаратів [3].

Автори роботи акцентують увагу на тому, що клінічні дослідження Інститутів геронтології Росії і України свідчать про те, що переїдання й ожиріння скорочує вік людини. Навпаки, зменшення калорійності раціону літніх людей сприяє покращанню роботи серця і судин і як результат – відсуває термін виникнення та розвитку артеріальної гіпертонії, атеросклерозу та інших хвороб старості.

На підставі вищевикладеного можна з упевненістю стверджувати, що контроль за системою харчування, фізичним навантаженням, отриманням лікарських препаратів, що призначаються індивідуально, дотриманням режиму є прерогативою кваліфікованих спеціалістів відповідних стаціонарних закладів.

 

6. Характеристика існуючої системи державних геронтологічних центрів України та Росії

Для успішної взаємодії з літніми людьми відповідні фахівці мають розуміти психофізіологічні особливості літньої людини і старіння як процес, володіти знаннями про хвороби похилого та старечого віку, можливості їх лікування.

Старіння людей у світі прогресує, тобто частка населення старшого віку повсюди збільшується. За довгостроковими прогнозами ООН, до 2025 року у світі буде проживати близько 1100 млн чол., а до 2050 року – 2 млрд чол., що досягли віку 60 років і більше. Чисельність населення планети збільшиться лише в 3 рази, при цьому кількість людей похилого віку зросте в 5 разів. Демографічне старіння є результатом тривалих змін у характері відтворювання населення. Старіння просувається з двох боків – «знизу», за умови знижування народжуваності, і «зверху», чому сприяє збільшення віку життя та скорочення смертності.

У світі існує багато різних уявлень і методик структурування віку людини. Найбільш актуальною і сучасною автори вважають класифікацію, що передбачає 8 періодів життя людини, а саме:

 дитинство – до 1 року;

 дошкільний вік – від 1 до 4 років;

 шкільні роки – 5 – 14 років;

 роки юнацтва – 15 – 24 роки;

 вік найбільшої активності – 25 – 44 роки;

 середній вік – 45 – 64 роки;

 ранній період старості – 65 – 74 роки;

 старість – від 75 років.

Взаємозв’язок між соціальною роботою і старінням почав об’єднуватися поняттями «геронтосоціальна робота», «соціальна робота з людьми похилого віку». Геронтосоціальна робота поряд із традиційним соціальним обслуговуванням стверджується в соціальній спільноті починаючи з 1970-х років. Представники багатьох спеціальностей, задіяні в цій сфері, окрім знань і навичок у своїй галузі, повинні мати знання з предмета старості й старіння людей. Соціальні працівники покликані не тільки допомогти людині похилого віку в її повсякденних проблемах, але й навчити її з гідністю долати труднощі цього непростого етапу життя.

Можна стверджувати, що геронтологія – ровесниця культури й потребує комплексного підходу. У всі часи історії розвитку людства вона вбирала в себе нові знання, створені спеціалістами різних напрямків: лікарями й фізіологами, філософами й біологами, психологами й соціологами, географами, демографами, істориками.

За статистикою в Україні все менше сімей виявляють традиційну для слов’янського менталітету турботу про батьків, що пов’язується зі зниженням їх фінансової спроможності. Свою роль у цій тенденції відіграють як демографічні фактори (зниження народжуваності, старіння нації), так і індивідуально-особисті, які поки що непомітно лише починають проявлятися за умов розвитку ринкових відносин, існування транснаціональних компаній із сумнівним соціальним пакетом, соціальної нестабільності й незахищеності верств населення, що працює у сферах малого і середнього бізнесу. Уже зараз можна спрогнозувати на майбутнє існування такого негативного фактора, як нестача вільного часу в працюючих за умови реалізації пенсійної реформи та прийняття пакету рішень з організації праці, а саме: можливість введення ненормованого робочого дня, шестиденного робочого тижня, скорочення часу відпочинку між змінами, відміна обідньої перерви після 4-х годин праці. Ці та інші заходи, безумовно, дозволять представникам бізнесу збільшити свої надприбутки за рахунок більш жорсткої політики щодо прав найманих працівників усіх категорій.

Є така різниця і в організації побутових умов і ставленні до людей, що перебувають у будинках-інтернатах і державних пансіонатах, які тримують від 75 до 90 % пенсії своїх пацієнтів. Зрозуміло, що такі заклади можуть забезпечити більш різноманітний і цікавий побут.

Заслуговує на увагу досвід громадської благодійної організації «Покровська громада» Санкт-Петербургу, історія якої починається з 01.11.1859 р. Вдруге вона заснована у 1992 році. За роки відродження сформовані такі основні напрямки розвитку:

 будинок для одиноких престарілих на 50 місць (заснований у 2007 році);

 притулок тимчасового перебування одиноких бездомних інвалідів (заснований у 2005 році);

 щоденний медико-соціальний догляд сестрами милосердя за поодинокими хворими в Маріїнській лікарні;

 просвітня діяльність.

«Покровська громада» в основному надає безплатну допомогу одиноким хворим, престарілим, безхатнім. Браття та сестри милосердя, що сповідають православ’я, працюють у Маріїнській лікарні та у власних закладах: міській богодільні, заміському будинку «Покровская обитель», у притулку для безхатніх інвалідів, а також здійснюють патронаж одиноких і хворих вдома. «Покровська громада» має штатних працівників і волонтерів. Соціальне обслуговування (диаконтія мирян) «Покровська громада» поєднує з просвітньою роботою, сприяє відродженню церкви св. Апостола Павла при Маріїнській лікарні.

Також корисним є ознайомлення з організацією роботи стаціонарного приватного закладу медико-соціального обслуговування для осіб похилого віку «Покровская обитель», що заснована приватними особами, сестрами милосердя, членами «Покровської громади». Зараз цей заклад є некомерційним проектом, працює на основі самоокупності й уже дозволяє організувати: 5 - ти разове дієтичне харчування, у тому числі індивідуальне за призначенням лікаря, щодобовий медичний догляд, лікувальну фізкультуру, масаж, фізіотерапію, фітотерапію, арт-терапію, стоматологію, тренажерний зал, сауну. Заклад має спеціальне обладнання, реабілітаційну техніку, індивідуальні багатофункціональні засоби догляду. У будівлі закладу діє православний домовий храм в ім’я Покрова Божої Матері. До послуг мешканців інтернату також бібліотека, кінозал, супутникове телебачення, Інтернет та багато іншого, що сприяє підтриманню позитивного емоційного стану людини.

Просвітня діяльність стосується вивчення історії й досвіду дореволюційних громад сестер милосердя, проведення семінарів, виставок тощо.

Новим сучасним напрямком роботи «Покровської громади» є реалізація проекту «Гостьовий дім», що передбачає прийом і відпочинок для літніх людей, здатних до самообслуговування. Тривалість відпочинку від 7 до 30 діб, за цей час можна отримати заряд бадьорості та духовного просвітлення.

Україна має величезну потребу в налагодженому функціонуванні будинків та пансіонатів для літніх людей. За даними Держкомстату в державі сьогодні нараховується понад 7 млн громадян, яким понад «шістдесят п’ять». За даними Міністерства охорони здоров’я кожна п’ята людина похилого віку одинока, серед них багато таких, що не в змозі піклуватися про себе. Існують навіть села, в яких мешкають тільки бабусі. 

Усі вищенаведені процеси зумовили розвиток в Україні мережі закладів, що надають комплекс соціальних послуг. За даними Міністерства соціальної політики мережа стаціонарного соціального обслуговування нараховує 324 будинки-інтернати, у тому числі 74 – для громадян похилого віку й інвалідів та 39 пансіонатів для ветеранів війни і праці. У стаціонарних закладах в наш час проживає 55 тис. літніх громадян, інвалідів, дітей-інвалідів, у тому числі 9 тис. осіб – в будинках - інтернатах загального профілю та 8,4 тис. чол. – у пансіонатах для ветеранів війни і праці та в геріатричних пансіонатах [26].

За роки існування незалежності в окремих регіонах держави вже існують певні напрацювання з означеної проблеми. Як позитивні приклади можна навести такі заклади системи державних геронтологічних центрів:

1) Київський геріатричний центр для людей похилого віку та інвалідів;

2) Бородянський будинок-інтернат для перестарілих та інвалідів;

3) Донецький будинок для одиноких людей похилого віку;

4) Одеський обласний госпіталь інвалідів війни;

5) Севастопольський геріатричний будинок-інтернат;

6) Хмельницький міський територіальний центр соціального обслуговування;

7) Хорошевський геріатричний пансіонат;

8) Чернігівський геріатричний центр;

9) Чернівецький геріатричний центр.

Україна, звісно, не Європа ні в плані менталітету, ні за рівнем соціального захисту населення. І все ж, хотеться, щоб і в нашій державі заклади для людей самотніх і знедолених сприймалися не як місце «доживання», а як куточок відпочинку й насолоди, вшанування поважного віку.

З урахуванням вищенаведеного автори вважають, що в сучасних умовах загострюється необхідність пошуку та створення нових механізмів, форм і методів медико-соціальної допомоги в кожному регіоні. Також доцільно в межах цього дослідження детальніше розглянути деякі аспекти, пов’язані з безпосереднім утриманням людини у відповідних закладах.

Вічна професія, що завжди жадана для суспільства – професія медичної сестри. Адже доки існує людство, всім нам необхідні співчуття, милосердя, турбота і розуміння. Червоний хрест на білій хустці, схожій на чернечий апостольник, та білий фартух – за цим одягом розпізнають сестер милосердя в різних країнах світу. І хоча перші осередки милосердя у Європі були засновані в чоловічій обителі (Києво-Печерська Лавра), надавати допомогу нужденним стало прерогативою черниць та послушниць жіночих монастирів. Милосердя – давня вселюдська моральна категорія. Вона виникла в часи формування основних соціальних інститутів як діяльне прагнення викликати в людей здатність до співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. У всі часи медичні сестри були зосередженням милосердя, їх так і називають – сестри милосердя. І, мабуть, невипадково, що важка місія медичної сестри найчастіше лягає на тендітні жіночі плечі, тому що саме жіноче чутливе серце, добрі руки та велике терпіння так необхідні в цій професії. Кожен день медичним сестрам доводиться стикатися з чиїмось болем і горем та допомагати. Кожної миті, знаходячись поряд з пацієнтом, необхідно дати йому зрозуміти, що він – у надійних руках. Милосердя передбачає наявність трьох моральних цінностей: співчуття, поваги, любові. На наш погляд, розглядати милосердя як вияв співчуття було б неправомірно. Співчуття, яке адресоване іншим людям, може бути спрямоване на конкретну людину, у той час, як милосердя може не передбачати чітко окресленого суб’єкта. Воно адресоване багатьом, робить добро і тим, що можуть не проявляти сердечної схильності до того, хто проявив милосердя. Отже, милосердя за своїм змістом ширше за співчуття. Милосердя включає в себе толерантність, повагу, людяність; стверджує взагалі ціннісний статус іншого, навіть якщо цей інший є чужий. Коли соціальну роботу можна оцінити як милосердя? У прямому розумінні лише тоді, коли всі бар’єри між «своїми» і «чужими» будуть зняті, а чужі муки і страждання стануть і його, соціального працівника. Обов’язковою частиною милосердя є повага. Без неї милосердя втратить свій моральний сенс. Повага реалізує на практиці визнання людської гідності. Повага – це і моральна оцінка. Повага не може бути зведена до якихось вольових актів. Українська православна церква з материнською любов’ю ставиться до своїх вірних чад та всіх без винятку людей, які потребують співчуття, опіки, любові та милосердя, і приділяє особливу увагу тим людям, життя яких добігає свого кінця та які через важкі невиліковні хвороби зазнають фізичних і духовних страждань.

Сьогодні в нашому суспільстві таких людей стає дедалі більше. Окрім суто фізичних негативних проявів хвороби, останні дні земного життя багатьох хворих супроводжуються душевними стражданнями, страхом смерті, почуттям власної безпорадності, тотальної самотності, ізольованості, переживаннями за долю своїх близьких і рідних. Водночас, дієві заходи та способи допомоги таким хворим та їх родинам у нашому суспільстві насьогодні є відсутніми або мало розвинутими. Одинокість, старість і хвороби існуватимуть завжди. Вони вимагатимуть не тільки суспільного піклування, але й більш тонкого, делікатного, індивідуального милосердя та толерантності. Згідно з постулатами релігійної етики, людина має бути милосердною заради блага й спасіння власної душі. У цьому твердженні міститься глибока моральна істина. Щире діяння милосердя не може принижувати адресата, не може порушувати його гідність. Цей висновок цілком можна застосувати й до суспільства [21].

Суспільство, яке перестає бути милосердним до своїх нужденних членів, завдає шкоди насамперед собі. Здатність до милосердя – істинний прояв морального здоров’я як суспільства, так і кожної окремо особистості. До сестри милосердя стивиться вимог набагато більше, ніж просто до медичної сестри. Окрім професійних знань, необхідно мати бажання допомогти хворому, розділити його переживання, поспівчувати йому, допомогти знайти духовну втіху в стражданні. Сфера для соціального служіння широка.

Ретроспектива з цього питання в нашому місті відправляє нас до забутих сторінок минулого, а воно дуже цікаве, змістовне й показове для сучасного суспільства, пов’язане з імператорською сім’єю. Історія Російського товариства Червоного Хреста бере свій початок у 1867 р., коли Російська імперія приєдналася до Женевської конвенції і під покровительством імператриці Марії Олександрівни було створено Товариство опікування над пораненими та хворими воїнами, а його символом було обрано червоний хрест. Першим серйозним випробуванням для новоствореної організації стала Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр., під час якої майже все медичне супроводження армії вона досить успішно несла на собі. А вже в 1879 р. означена структура отримала нову назву — Російське товариство Червоного Хреста (РТЧХ).

У 1880 р. опікування над російським Червоним Хрестом перейшло до Марії Федорівни, дружини імператора Олександра ІІІ, за часів якої організація сягнула найбільшого розквіту. Так, на кінець ХІХ ст. РТЧХ вже мало розгалужену структуру з широкою мережею закладів при губернських і повітових містах. Також товариству була підпорядкована більшість общин сестер милосердя. Зрозуміло, що цей динамічний розвиток організації не міг залишити осторонь таке велике місто півдня імперії, як Катеринослав [12].

На Січеславщині історія товариства Червоного Хреста бере свій початок де-факто з 1908 року завдяки князю М. П. Урусову. У цьому ж році його зусиллями була побудована Перша міська дитяча лікарня. 

Князь Микола Петрович Урусов долучився до роботи Червоного хреста, коли йому ще не виповнилося й 30 років, і першого досвіду в цьому напрямку набув у Томській губернії, за що навіть був нагороджений відомчим жетоном. Надалі, будучи віце-губернатором Володимирської губернії, Урусов входив до місцевого управління Червоного хреста як один з його членів, а в Гродно — до товариства. Діяльною була його участь і в роботі Полтавського відділення організації, хоча більшість часу займала основна служба (М. П. Урусов був губернатором Полтавської губернії протягом 1902 — 1906 рр.). На полтавський період служби Миколи Петровича припало і одне з головних випробувань початку ХХ ст. для держави і Червоного хреста зокрема — Російсько-японська війна, яке він з честю витримав. Так було споряджено санітарні потяги, велася підготовка сестер милосердя, провадився збір коштів на потреби поранених тощо. Хоча результат самої військової кампанії був не втішним для Росії, здобутий Урусовим досвід виявився безцінним надбанням. Ну а вже наступним етапом служби Миколи Петровича по цій лінії і став Катеринослав.

Іншим катеринославцем, якого було призначено уповноваженим Червоного хреста по Катеринославській губернії (за винятком Катеринослава та трьох повітів: Бахмутського, Маріупольського та Слов'яносербського) був Герунтій Гаврилович Харченко. Заступником Урусова теж був катеринославець — камергер Костянтин Іванович Карпов.

Князь Урусов відвідував госпіталі як на фронті, так і в тилу. 14 серпня 1916 року він оглянув усі шпиталі в Луганську. У лазареті Червоного хреста, який було відкрито 25 вересня 1914 р., він обійшов палати, оглянув аптеку, перев’язочну та ванну кімнати, зацікавила його і робота поранених — плетіння корзин, які надалі теж використовувалися для потреб армії.

Спочатку штаб-квартира М. П. Урусова розміщувалася в Катеринославі в палаці дворянського зібрання (Потьомкінський палац), а потім її було переведено до Одеси. Але й після цього в Катеринославі залишався контрольно-звітний відділ головноуповноваженого Червоного хреста Південного району [16].

Постійно підтримувала чоловіка Віра Георгіївна Урусова, яка теж мала багато турбот, очолюючи Дамський комітет Червоного Хреста в Катеринославі. Його діяльність була спрямована на надання допомоги пораненим. Спочатку цей комітет разом з місцевим управлінням Червоного Хреста був розміщений у палаці дворянського зібрання, а потім його було перенесено до власного будинку Урусових, де він розташувався в шести кімнатах верхніх поверхів. Це було зумовлено переобладнанням палацу у шпиталь за кошти катеринославського дворянства, що теж було заслугою М. П. Урусова. Шпиталь розпочав свою роботу 6 грудня 1914 року і налічував 100 місць для солдатів, а в крилі будинку Г. Г. Харченка тим часом було облаштовано лазарет для офіцерів. Старшою сестрою в ньому була племінниця князя Урусова, але з часом Віра Георгіївна змінила її на цій посаді.

Весь комплекс шпиталю існував за кошт катеринославського дворянства, але наприкінці 1916 року виникла необхідність і у фінансуванні з боку держави. Для цього на дворянському зібранні було виділено 100 000 рублів на два роки із зобов’язанням перекрити цю суму власним коштом. На тому ж зібранні було подовжено довгострокову оренду землі Потьомкінського саду (нині парк імені Т.  Г.  Шевченка) та видано довіреність князю Урусову на ведення справ дворянства з цього питання. Окремо Миколі Петровичу було винесено подяку від дворянства за його турботу щодо лазарету.

Свідченням професійної організації шпиталю є те, що його пацієнти забезпечувалися не лише лікуванням, їм були створені комфортні умови для швидкого одужання. Так, у теплу пору року вони мали змогу прогулюватися алеями саду, наданого у їхнє розпорядження, а в холодну для них організовувалися численні розважальні заходи: різдвяні вистави, ігри, циркові номери, лекції, катання на санях та екіпажах. До речі, читання організовували в усіх шпитальних закладах губернії, тим самим забезпечуючи не лише фізичне одужання, а й духовний розвиток хворих та поранених.

Окремий шпиталь на 20 місць був облаштований Урусовими і у власному маєтку в селі Котівка. Завідувала в ньому Тамара Абахідзе, у якої сестринської справи навчилася В. Г. Урусова, що надалі й дозволило їй стати старшою сестрою у шпиталі дворянства. Тут також була приділена увага дозвіллю пацієнтів. Вони могли гуляти великим садом маєтку, кататися на човнах, їздити екіпажами тощо. Єдиним недоліком було те, що взимку шпиталь мав припиняти свою роботу, оскільки через погані дороги неможливо було транспортувати поранених.

З початком війни особливу увагу було приділено налагодженню сестринської справи. Місцевим управлінням Червоного хреста були організовані тримісячні курси підготовки сестер милосердя для осіб, які мали середню освіту. До бажаючих навчатися висувалися такі вимоги: вік від 16 до 40 років, російськопіддані, християнки за віросповіданням, освітній ценз — не менше 6 класів гімназії або навчальних закладів, до неї прирівняних. По завершенню курсів проводилися іспити та практичні випробування. Але отримання свідоцтва про завершення курсів не гарантувало можливість працювати сестрою. Для цього необхідно було приєднатися до однієї із сестринських общин. Подібне свідоцтво давало першочергове право вступити до Катерининської общини сестер милосердя. Община навіть мала свій знак, який був затверджений у 1912 р. [16].

Серед слухачів згаданих курсів були і дружини відомих місцевих діячів. Однією з них стала дружина Г. Г. Харченка, яка закінчила курси у 1916 р. і була заступницею В. Г. Урусової у Дамському комітеті Червоного хреста. Сам комітет було організовано через тиждень після оголошення мобілізації. Одразу ж було розпочато роботу з пошиву білизни для укомплектування перших пересувних лазаретів, до якої залучалися на добровільних засадах професійні швачки та дружини й рідні мобілізованих. Пізніше цю роботу було розширено: білизна почала виготовлятися для катеринославських, чорноморських плавучих шпиталів та більшості шпитальних закладів південного району. Було налагоджено виготовлення та роздачу подарунків воїнам, чим часто займалися особисто В. Г. Урусова з чоловіком. Для цієї справи багато людей приносили пожертви або допомагали власною працею. У зв’язку із затягненням у часі військових дій, інфляцією і розширенням сфери застосування жіночої праці комітет розпочинає надавати матеріальну допомогу родинам мобілізованих на фронти. У той же час перераховані фактори призвели до зменшення добровільних працівниць. Це змусило генерувати нову ідею подальшого розвитку справи. Планувалося організувати майстерню з пошиву білизни для південного району та виготовлення й відправку подарунків на фронти, таким чином даючи заробіток працівницям — дружинам воїнів, яким була необхідна грошова допомога. Але цей останній проект так і залишився нереалізованим через політичні зміни в державі, які з часом взагалі призвели до її ліквідації.

Спираючись на дані, наведені в опублікованому 1915 р. у Петрограді виданні «Список сестер милосердия Российского общества Красного Креста, назначенных для ухода за ранеными и больными воинами в лечебные учреждения Красного Креста, военного ведомства, общественных организаций», до катеринославської Катерининської общини сестер милосердя Червоного хреста входило 209 жінок. У цьому виданні наведена інформація і про відкомандирування представниць общини до місць служби в структурі Червоного хреста, що дозволяє структурувати і останню в масштабах Катеринослава на 1915 р. Так, на той час в місті діяли: Катеринославський центральний шпиталь Червоного хреста; шпиталь общини Червоного хреста; два лазарети Червоного хреста за номерами 1 і 2; лазарет Червоного хреста катеринославського дворянства; лазарет Червоного хреста при 1-й Катеринославській класичній гімназії. Окрім цього, місцевим відділом було створено три пересувні лазарети: два імені Катеринославського губернського земства і один імені населення Катеринославської губернії, назви яких вказують на джерела фінансування для їх організації. Окремо можемо виділити лазарет імені населення Катеринославської губернії, який засвідчує майстерну організацію роботи зі збору пожертв серед губернських мешканців та відгук на неї з боку останніх. Тож на серпень 1915 р. Червоний хрест у Катеринославі мав дуже потужну структуру (і це не враховуючи відгалужень в губернії), організація якої була заслугою Миколи Петровича Урусова та його дружини.

Катеринославська община готувала кадри не лише для особистих потреб, її сестри милосердя виконували свої обов'язки як у загальновійськових шпиталях, лазаретах і санітарних відділах, так і в інших містах — Кременчуці, Тирасполі, Львові, Любліні, Бердичеві [16].

Взагалі, необхідно підкреслити, що сестринство і на теренах Росії, і в Україні, і в Катеринославі зокрема, було справою жінок високоосвічених, релігійних, титулованих і шляхетних за походженням, дружин видатних місцевих діячів. Їх риси характеру, прояви милосердя, духовність взагалі можна віднести до найкращих надбань будь-якої держави всіх часів і народів.

Сьогоднішня ситуація в нашому місті потребує активізації всіх здорових сил для подолання кризи в суспільстві не тільки економічної, але й духовної.

Знаковим є те, що 100 років потому відродження служби сестер милосердя в місті відбувається за підтримки Дніпропетровської єпархії Української православної церкви Київського Патріархату і особисто преосвященнішого Симеона, єпископа Дніпропетровського і Криворізького.

Як стверджують науковці, в Україні відсутня єдина скоординована система геріатричної допомоги населенню. Допомога надається у спеціальних геронтологічних центрах Міністерства охорони здоров’я (перелік наведено вище), а також громадськими та релігійними організаціями: Товариством Червоного Хреста, Карітас, Хессед та церковнопарафіяльними закладами [14]. У час посилення інтересу до історіографії православної церкви слід відзначити, що відбувається відродження церковної благодійності за рахунок створення православних геріатричних центрів практично в кожній єпархії Української православної церкви Київського Патріархату.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 05. 11. 91р. № 311 будинки-інтернати належать до комунальної власності відповідної області і фінансуються з місцевого бюджету [30]. Обсяг коштів, що виділяється на перебуван¬ня однієї людини в стаціонарному закладі, не залежить від розміру її пенсії. Розрахунковий показник витрат на утримання будинків-інтернатів обчислюється за формулою розподілу міжбюджетних трансферів між державним і місцевим бюджетами відповідно. В частині визначення витрат на соціальний захист і соціальне забезпечення додаткові кошти на утримання соціальних закладів виділяються тільки в деяких областях.

Зараз сучасні заклади медико-соціального обслуговування для осіб похилого віку в Україні поділяються на державні й приватні.

Відповідно до 12-ї рекомендації Віденського міжнародного плану з проблем старіння 1982 року для здоров’я літніх людей необхідно вживання протеїну, мінеральних речовин та вітамінів.

Пункт 1 Принципів ООН стосовно людей похилого віку також передбачає, що вони повинні мати доступ до якісного продовольства.

Метою 3 проблеми 1 Мадридського міжнародного плану дій з проблем старіння 2002 року є забезпечення осіб похилого віку доступом до продовольства. Серед заходів, що повинні бути враховані цивілізованими державами, необхідно виділити такі:

а) сприяння забезпеченню здорового харчування із приділенням особливої уваги особистим потребам чоловіків і жінок протягом життєвого циклу;

б) забезпечення збалансованого харчування для належного поповнення енергією і запобігання дефіциту поживних макро - і мікроелементів, бажано на основі вживання місцевих продуктів.

Україна в цьому напрямку спирається на діючу Постанову Кабінету Міністрів України від 14. 04. 2000 р. № 656 «Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» від, розроблену відповідно до ст. 7 Закону України «Про прожитковий мінімум» [31].

З урахуванням цін на продукти харчування на ринках Дніпропетровська станом на 01.08. 2012 року можна оцінити мінімальну вартість набору продуктів харчування для непрацездатного населення відповідно до переліку [31].

 

Таблиця 6.1

Набір продуктів харчування для непрацездатного населення (кілограмів/рік на одну людину)

 

Найменування продукту Обсяг споживання за нормою, кг/л Ціна, грн Вартість за рік, грн

Хлібопродукти:

     борошно житнє 0,3 6 1,8

     борошно пшеничне 8,8 4,5 39,6

     хліб житній 38 4 152

     хліб пшеничний 62 4 248

     макаронні вироби 4,1 5 20,5

     рис 2,3 8 18,4

     манна крупа 0,9 5 4,5

     пшоно 0,9 4,5 4,05

     гречана крупа 2 11 22

     вівсяна крупа 1,1 12 132

     бобові 1,9 5 9,95

     інші 0,6 4 2,4

Картопля 108 3 324

Овочі, баштанні:

     капуста 27,5 4 110

     помідори 11 3 33

     огірки 11 4 44

     морква 8 4 32

     буряк 8 3 24

     цибуля 7 2 14

    часник 1 15 15

      баштанні 14,5 3 43,5

      інші* 10 12 120

Фрукти і ягоди:

     фрукти, ягоди свіжі** 3,1 10 31

     сухофрукти 1,8 15 27

Цукор 10 8 80

кондитерські вироби 12,5 15 187,5

Олія 6,7 8 53,6

Маргарин 1,5 20 30

М’ясопродукти:

     яловичина 12 60 720

     баранина 0,9 50 45

     свинина 9,5 50 475

     субпродукти та інші 2 15 30

     птиця домашня*** 5 25 125

     сало 2 20 40

     ковбасні вироби 6,6 40 264

Рибопродукти:

     риба свіжа 2,5 25 62,5

     оселедці 0,7 22 15,4

Молокопродукти:

     молоко незбиране 83 7 581

     молоко збиране, кефір 22 8 176

     масло вершкове 3,9 50 195

     сир м’який 7,6 30 228

     сметана 4 25 100

Яйця, штук 187,5 0,7 131,25

Разом 5011,95/13,73

*– цитрусові

**– яблука

***– фабричне виробництво

 

 

Також слід звернути увагу на те, що наведені розрахунки не враховують сезонного коливання цін на м’ясо-молочну та овочеву продукцію, вартість якої традиційно підвищується взимку і навесні не менш як на 20 %. Також не враховано коливання цін на окремі продукти харчування (наприклад, цукор, гречка), що може бути пов’язане із факторами ризику роботи підприємств агропромислового комплексу, а саме: погодними умовами, низькою конкурентоспроможністю продукції на світовому ринку тощо. Методом експертних оцінок можна припустити, що вартість мінімального щодобового раціону може бути доведена до 16,5 – 17 грн без урахування вартості безпосереднього приготування їжі. Таким чином виходить, що щомісячні витрати на харчування становлять 417 – 510 грн. І верхня межа є більш реальною. Доцільним вважається врахування вартості житлово-комунальних послуг, які також входять до необхідного переліку елементів, що забезпечують нормальну життєдіяльність людини. Відповідно до Постанови КМУ № 656, якою передбачений набір житлово-комунальних послуг, можна оцінити витрати на їх сплату. Щомісячна оплата комунальних платежів за одно-, двокімнатну квартиру у багатоповерховому будинку 70 – 80-х років побудови становить 600 – 700 грн. Пенсійне забезпечення для тих, хто вийшов на пенсію на початку 90-х років становить на рівні 1100 – 1200 грн щомісяця і виходить, що людина може витрачати виділені їй кошти лише на сплату житлово-комунальних послуг і продукти харчування. 

 

7. Шляхи відновлення нації з урахуванням християнських особливостей

Здається, важко поєднати такі сфери людської життєдіяльності, як духовність і економіку. За роки незалежності в суспільстві набула поширення думка про націленість економіки лише на збагачення, а духовності — на нематеріальні речі. З одного боку, це так, адже економіка практично не впливає на духовність людей. Однак духовність є основою розвитку ефективної та прозорої економіки, націленої на забезпечення благ для всіх верств населення.

Зважаючи на проблеми, які супроводжують соціально-економічний розвиток України, важко говорити про його успішність та ефективність. Уже без здивування ми сприймаємо все нові звістки про чергове розкриття випадків хабарництва та корупції, перевищення службових повноважень, рейдерства, присвоєння чужого майна. Звичним є спостерігання збагачення невеликої частки людей та одночасне стрімке зубожіння більшості населення країни [6].

Протягом років незалежності в Україні не приділялася увага питанням формування духовних цінностей населення, які б зайняли місце ідеологічних переконань попередньої, тобто комуністичної, епохи. Більше того, незважаючи на принципи гуманності, рівності та справедливості в ідеології соціалізму, реальне її втілення в життя особами без саме таких принципів навчило населення боротьби за власну вигоду незалежно від застосовуваних методів, сприяло становленню у свідомості думки щодо дводушності як життєвої норми, ввело у звичку невиконання зобов’язань та призвело до підміни сутності саме тих понять, які формують духовні цінності людини [6].

Наслідком цього є нинішня ситуація, коли через відсутність системи духовних цінностей порушення законів стало нормою життя, а девіантна поведінка схвалюється та підтримується значною частиною населення. Водночас те саме відбувається й на рівні управління державою, де ухвалення законів базується в основному на вигоді обмеженої кількості впливових людей, які маніпулюють законодавством для власного збагачення, незважаючи на негативні наслідки для більшості населення країни, а корупція стала основним джерелом доходів для значної частки державних службовців. Внаслідок цих причин соціально-економічні проблеми України у своїй більшості не вирішуються, а лише поглиблюються. І спричинені такі тенденції низьким рівнем свідомості населення, відсутністю духовних цінностей, а також розривом між знанням про них та фактичним втіленням їх у щоденне життя [6].

Виховання духовності подається науковцями в сучасному світогляді також як складова системи національної безпеки.

Тільки завдяки духовності людина може увійти у світ цінностей. Цінності при цьому характеризуються не їхніми властивостями самими по собі, а їх залученням до сфери людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних відносин. Критерії та способи оцінки цієї значущості полягають в моральних принципах, нормах, ідеалах, установках, цілях тощо. Цінності є своєрідним орієнтиром у формуванні світогляду, духовного світу особистості, а устремління володіти ними – найважливішою умовою набуття, особливо молодою людиною, необхідного життєвого досвіду в процесі соціалізації [19].

Підкреслимо роль виховання, оскільки завдяки йому особистість здатна проявляти розуміння і самовияв, розвивати аналітичні здібності, здатність експериментувати і робити логічні висновки. Подолання браку духовності, яке зустрічаємо в сучасному житті, можливе через виховання. Виховання має стимулювати ініціативу, самостійність і відповідальність.

Одним з потужних проявів виховання є освіта. Освіта – це відносно самостійна система, завданням якої є формування у членів суспільства потреби оволодіння певними знаннями, моральними цінностями, уміннями, навичками, нормами поведінки. Освіта забезпечує системність, цілеспрямованість, наукову обумовленість і обґрунтованість у формуванні духовності.

Освіта, найчутливіший суспільний феномен, безперечно, є основою інтелектуального, духовного, соціального й економічного розвитку суспільства і держави. Від якості освіти залежить, з якими знаннями, світоглядом і громадянськими принципами увійде до інформаційного суспільства молоде покоління.

Важливим є гуманний контекст, який сприятиме діалогу культур, розширенню комунікації, формуванню вихователя й учителя насамперед як особистості. Таким чином, освіта повинна мати широкий, загальний характер і бути тісно пов’язаною зі світовою культурою. Система ж освіти має стати обґрунтованою, усвідомленою як сфера буття і становлення людини. Сучасна освіта має базуватися на засадах майбутнього антропогенного соціокультурного середовища. Її завданням є формування особистості, яка зможе вижити в умовах соціокультурної невизначеності. Тому важливі не самі знання, а їх завдання в новій конфігурації, з новими акцентами й новими цілями.

Важливим, найпершим, домінуючим середовищем виховання є сім’я. Сім’я, як суспільна інституція, виконує свою особливу і важливу функцію у формуванні духовності особистості: здійснює первинну її соціалізацію, забезпечує дотримання й трансляцію традицій в усіх їх видозмінах, відіграє важливу роль, зокрема у формуванні ціннісної, моральної й екологічної культури.

Сім’я є невід’ємним атрибутом життєдіяльності суспільства. Вона впливає на відносини в суспільстві, на характер усіх процесів суспільного життя. Сім’ї належить перша роль у системі утвердження національних і загальнолюдських цінностей. Характерна особливість виховного впливу сім’ї на дітей – його стійкість. Найактивніший вплив сім’я здійснює на розвиток духовної культури, на соціальну спрямованість особистості, мотиви її поведінки. Труднощі сучасного сімейного життя можна розглядати не як кризу інституту сім’ї, а швидше як наявність кризових явищ у самому суспільному житті. Як первинна соціальна група, сім’я віддзеркалює сучасний стан суспільства і прогнозує його майбутнє. Культура сім’ї залежить, з од¬ного боку, від якості культури суспільства, у якому ця сім’я знаходиться, а з іншого – від рівня індивідуальної культури всіх її членів. Моральні відносини в сім’ї є цілісним духовно-культурним світом, що є надзвичайно актуальним у формуванні духовності [19].

Враховуючи вищевикладене, необхідним є переосмислення основ подальшого економічного розвитку України. Вони повинні ґрунтуватися на відповідальності кожного громадянина за свої дії, яка має базуватися на дотриманні законодавчих норм не лише через загрозу покарання у випадку їх порушення, а й на глибинних духовних переконаннях людини щодо важливості сумлінного виконання своїх християнських обов’язків.

Життя кожної людини безцінне – і тому, що воно є найскладнішою формою існування, і тому, що воно унікальне й неповторне, і тому, що воно скінченне і поки що таке коротке.

Життя — це безцінний дар, який людина одержує при народженні. Проте, як вона зуміє розпорядитися цим даром – залежить від неї самої. Життя можна витратити на різні задоволення, на те, щоб отримати якомога більше приємних вражень і насолод. Але від такого життя можуть залишитись тільки приємні спогади, які є малою втіхою в старості.

Саме тому, що життя має величезну цінність вже само по собі, не варто розтрачувати його на щось менш цінне, у тому числі й на самі лише задоволення. Людина повинна цінувати своє життя навіть тоді, коли воно не складається, коли в ньому більше незгод, ніж радощів.

Роблячи своє життя розумним та осмисленим, підпорядковуючи його великій меті, заповнюючи його самовідданою працею на благо людства, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно збільшує цінність власного життя. І навпаки, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних випадкових справ, якщо вона шукає лише вигоди для себе або самих тільки задоволень, то її життя й у самому кінці – перед смертю – варте стільки ж, а то й менше, як на самому початку – одразу після народження.

Життя дитини, яка поки що нічого не встигла зробити, а лише потребує постійної турботи та уваги, є величезною цінністю і для її батьків, і для суспільства.

По-перше, тому що, допомагаючи стати на ноги іншій людині, батьки певною мірою вже виправдовують і власне існування, роблять його більш цінним. І всі батьки потай сподіваються, що їхні діти, коли виростуть, здійснять те, чого не змогли або не зуміли зробити вони самі.

По-друге, життя, яке щойно почалося, має особливу цінність, оскільки воно необмежене у своїх можливостях. У дитини все ще попереду. Кожна дитина за сприятливих умов може стати у майбутньому видатною особистістю, зробити багато прекрасного, доброго, корисного. Тому обов’язок і батьків, і суспільства – забезпечити кожній дитині гідні умови для її розвитку.

Інакше оцінюється вже прожите людиною життя. Саме близькість смерті невблаганно ставить перед людиною питання про те, заради чого вона жила, що вона зуміла або встигла зробити.

Якщо життя прожито марно або зроблено лише невелику частку того доброго, що могла й зобов’язана була зробити людина, то цінність життя набагато менша, ніж вона могла би бути. Усвідомлювати це – дуже нелегко.

Не слід впадати і в крайнощі, особливо притаманні молоді, яка суворо судить про старших людей, вважаючи, що якщо хтось з них не здійснив нічого видатного, то життя його було безплідним. Не слід поспішати з висновками, бо тут легко помилитися. Життєві обставини бувають різними. Так, багато хто із старшої генерації через війну, нестачі повоєнних років прожив важке буденне життя. Будь-яка людина в старості заслуговує на шанобливе ставлення вже хоча б тому, що вона – жива людина. Іще невідомо, як складеться життя тих, хто нині молодий і мріє про «висоти» життя, якими будуть під кінець життя вони самі. Крім того, не слід забувати, що ставленням до слабких і безпомічних людей також визначається цінність нашого життя.

Необхідно також звернути увагу на місце й роль церкви у відродженні суспільства. Співпраця церкви й держави в сучасній Україні покликана слугувати консолідації громадян у суспільстві на засадах духовності, толерантності, християнського милосердя та любові між людьми різних вірувань і представників різних національностей. У церкві, як і в державі, не повинні мати визначального значення етнографічні, расові, національні особливості її мирян, так само, як у державі - її громадян. Потенційно охоплюючи всі народи і всіх людей, ні церква, ні держава не знищують і не відкидають їх. Система державно-церковних відносин у сучасному українському суспільстві у своїх основних положеннях відповідає демократичним принципам, загалом задовольняє права і свободи людини, ґрунтуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між цими двома суспільними інститутами, історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин [56].

Наша віра в єдиного Бога у Святій Трійці і в Господа Ісуса Христа дає нам право зватися християнами, благодатне єднання наше із Сином Божим і Спасителем у таїнствах Святої Православної Церкви прилучає нас до числа її духовних дітей і тому нас урочисто називають чадами Церкви. Проте ніхто з нас не може заперечувати, що ці почесні найменування можуть лишитися тільки словесними назвами, якщо віра наша не матиме підтвердження справами нашого життя.

Під час земної проповіді Господь Ісус Христос не раз звертав увагу Своїх слухачів на потребу засвідчувати духовне багатство справами. Хіба не свідчать про це такі застереження Спасителя: «Не всякий, хто каже Мені: Господи! Господи! — увійде в Царство Небесне, а той, хто чинить волю Отця Мого, що на небесах» (Мф. 7, 21); «Коли ви любите тих, що вас люблять, то якої вам нагороди? Чи не те ж і митарі чинять?» (Мф. 5, 46); «Нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили добрі діла ваші й прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5. 16). Отже, Господь хоче від нас такого життя й поведінки, які б цілком відповідали нашому християнському покликанню. 

Спостерігаючи наше життя, можна помітити, що іноді серед нас, віруючих, трапляються помилкові погляди на ставлення до людей, на наші обов'язки перед ближніми. Погляди ці суперечать правдивому розумінню Євангелія, коли християни, наприклад, гадають, що добро слід робити тільки людям одної з нами віри, а не іновірним чи нерелігійним. Подеколи буває, що дехто з нас, християн, ставиться до справи свого спасіння формально. Це спостерігається, наприклад, коли людина підраховує свої добрі вчинки і задумується, чи вистачить їх, щоб осягнути Царство Небесне, чи ні. Нерідко помилковість такого неприпустимого для християнина розрахунку призводить до розпачливої байдужості. У такому випадку часом можна почути: «Все життя робив людям добро, а подяки ні від кого не мав; годі, хай інші роблять, а я відпочиватиму». Формальне відчуття віри іноді набирає шкідливої активності. Людина в такому стані безпідставно вихваляється своєю вірою, починає порушувати спокій і злагоду навіть у своїй родині. Наведені тут і подібні до них погляди і вчинки не відповідають високим ідеалам Євангелія, вони віддаляють віруючу людину від правди Божої, вони чужі для Христа.

Усе життя християнина має бути доброчесним, кожний вчинок його повинен бути добрим. Так навчає Євангеліє. Діяльність християнина, згідно з євангельськими заповітами, полягає в служінні людям, ближньому, і через це — Христу. «Коли ви зробили це (різні добрі вчинки) одному з найменших братів Моїх, то Мені зробили» (Мф. 25, 40). Отже, Христос називає «найменшим братом Своїм» людину, яка потребує допомоги в скрутних обставинах, якій послідовники Його, тобто ми, християни, повинні в «ім'я його»' (Мф. 9, 41) робити добро, служити. Для Христа всі люди — Його брати, діти Отця Небесного, хоч вони й не однакові за своїми духовними якостями.Зрозумівши цю євангельську істину, набудемо правильного погляду на все, що оточує Нас, і передусім на ставлення наше до людей. Кожна людина, яка б вона не була за своїми переконаннями, близька Христу. За неї Він страждав, умер і воскрес, щоб відкрити їй двері до істини й життя. Отже, якщо Христос послужив усім людям, то й ми, як справжні послідовники Його, повинні робити те саме.

Усвідомивши цей християнський обов'язок, кожен з нас, православно віруючих людей, має так будувати своє життя, щоб головною підвалиною його було бажання чинити добро людям за всяких умов і обставин. Якщо серед нас є такі брати й сестри, які гадають, що добре діло слід робити тільки близькому по вірі, то вони дуже помиляються. Кому милосердний самарянин, як повчав Спаситель, перев'язав рани і зробив усе, що міг, щоб урятувати життя потерпілого: ближньому по вірі чи своєму землякові? Ні! Самарянин бачив, що потерпілий — іудей, представник того народу, з яким самаряни через давні релігійні незгоди зовсім не спілкуються, але він не звернув на це уваги і виявив до пораненого справжнє милосердя (Лк. 10, ЗО—37). У той час він знав лише одне: перед ним лежить поранена й пограбована розбійниками людина; вона безпорадна, їй треба допомогти. І самарянин «обв'язав йому рани, та, посадивши на свою худобину, привіз до гостиниці і клопотався коло нього. А на другий день, від'їжджаючи,вийняв два динарія і дав гостинникові і сказав йому: Доглядай його, а якщо більше на нього витратиш, я, вертаючись, віддам тобі» (Лк. 10, 34—35). У цій же притчі Христос зауважив, що трохи раніш цією дорогою трапилося «йти одному священикові; він, поглянувши на нього (потерпілого), пройшов мимо; також і левіт, бувши на тому місці, підійшов, поглянув і пройшов мимо (Лк. 10, 31—32). 

Господь Ісус Христос цим яскраво підкреслив, що хоч священик і левіт іудейського храму, здавалося б, повинні були в першу чергу допомогти потерпілому як виконавці закону Божого і вчителі благочестя, проте вони цього не зробили. Вони пройшли мимо через те, що не знайшлося в їхніх серцях найголовнішого: справжньої любові до ближнього. Змістом цієї притчі Христос усім нам роз’яснює: справи Божої любові й милосердя не знають будь-яких відмовок, для них немає ніяких перепон. Любов, запалена Христом у наших серцях, навчає нас, як нам погодитися, як ставитися до своїх обов'язків, до нашої праці, до людей. Господь цією притчею навчає, що нас не повинно бентежити, кому ми робимо добро: віруючому чи невіруючому, знайомому чи незнайомому, близькому чи далекому по духу. Кожна людина — наш ближній; рідний і будь-який інший народ — наш ближній; навіть усе людство — воно теж наш ближній.

Служіння ближньому кожна віруюча людина здійснює перш за все там, де працює, де здобуває собі засоби до існування. Спаситель каже нам: «Шукайте перше Царства Божого та правди його, і все це (потрібне для фізичного життя) додасться вам» (Мф. 6, 33). «Шукати Царства Божого» — для нас означає повсякчасно ставитись по-християнськи до життя, до праці, до своїх обов’язків. З вірою й надією прагнути цього і з Божою допомогою здійснювати це. Християнське ставлення до життя, до праці, до особистого обов'язку полягає, в тому, щоб постійно відчувати своє покликання до вічності. А вічність, вічне життя, Царство Боже відкриває двері тільки всьому чистому, доброму, святому, всьому тому, що благодатно зрощує "божественний мир та Христова любов. Коли наше земне життя буде насичене цими благодатними дарами, тоді в ньому діятимуть такі духовні сили, які нададуть йому високих якостей вічності: праведності, спокою та радості в Святому Дусі (Рим. 14, 17). Хто таким життям «служить Христу, той приємний Богові та в пошані між людьми» (Рим. 14, 18), — каже апостол Павло. 

Яким же піднесеним має бути наше служіння ближньому, щоб сягати таких висот! Піднесеність свого служіння ближньому християнин свідомо вбачає в найпильнішому ставленні до своєї щоденної праці, роботи, служби. Християнин далекий від обивательського погляду: мушу працювати, аби мати на прожиток. Християнин старається вкласти у свою працю, роботу, службу все своє вміння, знання, досвід. Він виконує свої обов'язки старанно й сумлінно, розуміючи, що його праця потрібна, корисна для людей, для рідного народу. Християнин терпеливо переборює труднощі, підвищує свої знання, щоб працювати краще, продуктивніше. Труд для нього — велика радість і слава Богові-Творцю (1 Кор. 10, 31). Християнин, щиро працюючи, долає перешкоди не тільки зовнішні, але й моральні — своєї вдачі. Щире прагнення працьовитості, посилюване голосом совісті, неодмінно збільшує його вимогливість до себе. Внаслідок цього християнин починає викорінювати свої недоліки та погані звички. Він поступово переборює лінощі, байдужість, заздрість, надмірне самолюбство, гордовитість, самохвальство, пожадливість, нахил до алкоголю чи тютюну тощо — все те, що призводить до лихих наслідків і шкодить трудовій діяльності. Така й подібна до неї діяльність християнина, з яких би вона дрібних чи великих справ не складалася, — є служіння ближньому, у чому й полягає земне покликання віруючої людини.

Так розуміючи наше земне покликання, ми, в міру даних нам Господом сил, здійснюємо сьоє служіння ближньому, а значить і Богові, бо основою цього служіння є наша любов до ближнього, якою ми свідчимо про свою любов до Бога (1 Ін. 4, 20). Християнин виховує в собі свідомість того, щоб вважати загальне, всенародне, суспільне благо своїм особистим благом. Ідеальний приклад такого служіння християнин бачить у служінні людству Самого Господа Ісуса Христа: «Син Людський не на те прийшов, щоб Йому служили, а щоб Самому послужити й віддати душу Свою за спасіння багатьох» (Мф. 20, 28), «бо так Бог полюбив світ, що і Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. З, 16), — сказав Ісус Христос. Сутність християнства — служіння людям. Земне життя Ісуса Христа — від народження до смерті на хресті наочно відображає цю істину.

Ось Христос — мале Дитятко. Лежить у яслах, бо в житлах для людей не вистачило для Нього місця. Як відомо, на час народження Христа до міста Віфлеєма зійшлось багато людей. Тоді був перепис населення. Для здійснення його кожний мешканець Іудеї повинен був прийти в те місто, до якого був приписаний. Святі праведні Йосиф Обручник і Діва Марія, хоч і були бідні, але походили з роду царя Давида, тому вони й прийшли в місто Давидове. Вільного місця в гостиницях не знайшлося. Зморені довгою подорожжю, вони оселилися в печері, куди заганяли худобу під час негоди. У цій печері Марії настав час родити. Вона «породила Сина Свого первенця, і сповила Його, і положила Його в ясла» (Лк. 2, 7). Як бачимо, з волі Божої так склалося, що Той, Хто прийшов на землю, щоб прикладом Свого життя і Божественним ученням відкрити людям вхід у радісну вічність та засвідчити Свою любов до людства добровільним стражданням і смертю на хресті, вже з перших хвилин Свого життя «не мав, де й голову прихилити» (Лк. 9, 53). Це не звичайна випадковість, а повчальна для нас дійсність. У цьому приниженні Дитини-Христа зосереджена висота Його майбутнього служіння людству. Богомладенець уже в яслах розпочинає це Своє служіння. Убозтвом печери і ясел Новонароджений являє нам приклад Свого великого смирення, яке, благодатно вражаючи наші серця, вселяє в них небесний мир і запалює любов'ю до Бога і до людей. 

Коли Ісус Христос прийшов на Йордан до Свого Предтечі, щоб хреститися від нього, то «Іоанн перечив Йому, кажучи: мені треба хреститися від Тебе, а Ти до мене приходиш? Ісус же, відповідаючи, мовив: зостав тепер, бо так повинно нам усяку правду здійснити» (Мф. З, 14—15). Незважаючи на те, що Предтеча був тільки пророк, а Ісус — Син Божий, Месія, Спаситель світу, кожний з них повинен виконувати те, до чого покликаний. Бо це закон, правда Божа, правда служіння людству.Так само Спаситель не вважав за негідне їсти й розмовляти з тими, кого привілейовані іудеї мали за грішників. Серед таких «грішників» були й ті, що пішли за Христом і стали навіть апостолами. Так, митар Левій Алфеїв став згодом одним з дванадцяти апостолів і євангелістом на ім'я Матвій. Благодаттю Свого милосердя Господь подавав допомогу людям будь-якого походження й суспільного стану, і не зважав на їх релігію. Так, Він одним словом Своїм уздоровив слугу капернаумського сотника, який був язичником. А за силу віри Спаситель навіть підніс цього чужинця перед Своїми співвітчизниками (Мф. 8, 5—10). Ісус Христос, випробувавши віру жінки язичниці, зцілив заочно її тяжко хвору дочку (Мф. 15, 21—28; Мк. 7. 24—30).

На цих і на багатьох інших прикладах можна впевнитися, що Господь здійснював Своє служіння людям необмежено, і того, хто приходив до Нього з вірою, не відганяв (Ін. 6, 37). Зціляючи хворих у суботу, Він справами навчав, що робити добро людям можна кожного дня, отже і в свято. Коли Господь Ісус Христос, якось у суботу навчаючи в синагозі, побачив хвору жінку і зцілив її, то «старшина синагоги, ремствуючи, сказав до народу: шість днів є таких, що в них належить робити: так у ті дні й приходьте зцілятися, а не в день суботній. Тоді Господь йому у відповідь сказав: Лицеміре! Хіба не відв'язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і веде напувати? А цю дочку Авраамову, яку зв'язав сатана от уже вісімнадцять років, чи не повинно було звільнити від цього (жінка була скорчена), в день суботній?» (Лк. 13 10—16). Іншого разу теж у суботу, коли Христос був у господі одного з начальників фарисейських. Довелось Йому уздоровити чоловіка, що слабував водянкою. Перед цим Спаситель «запитав законників і фарисеїв: Чи годиться зціляти в суботу? Вони мовчали» (Лк. 14, 1—4). Зціливши хворого, Ісус сказав їм: «Коли в кого з вас осел або віл упаде в колодязь, чи не зараз же він його витягне і в день суботній?». І не змогли відповісти Йому на це» (Лк. 14, 5—6). Коли Господь у суботу вернув зір сліпонародженому (Ін. 9, 1—38), то деякі з фарисеїв про Нього говорили: «Не від Бога Чоловік цей, бо суботи не шанує». Інші ж казали: «Як людина грішна такі чудеса творити може?». І була незгода між ними» (Ін. 9, 16). Тому Христос, підсумовуючи різні виступи іудеїв щодо створеного Ним чуда, сказав: «На суд Я у цей світ прийшов, щоб невидющі бачили, а видющі сліпими стали» (Ін. 9, 39). Ці слова Спасителя щодо нас треба розуміти так. Світло Христового вчення духовно нарозумляє тих, хто має справді глибоку віру в Нього і свідомо ставиться до Євангелія, а хто поверхово сприймає євангельські істини і тільки формально вірує, такий стає духовно сліпим, не розуміє справжнього служіння ближньому, а тому позбавляє себе можливості єднатися з Господом, бути гідним його благодаті.

Цими фактами з життя Спасителя Євангеліє навчає нас ставитися до служіння людям з великою увагою та щирістю, правильно оцінювати умови, в які ставить нас життя, необхідність, а тому й не вважати порушенням Закону Божого, якщо заради служіння ближньому доводиться нам працювати у свято або робити добро людині іншої віри чи інших переконань. Глибоко засвоюючи істини Христового Євангелія і проймаючись духом вчення Сина Божого, ми краще усвідомлюємо свій особистий обов'язок, своє земне покликання, наше служіння людям набуває християнського змісту, воно сповнюється миру, злагоди, доброзичливості. Таке духовне діяння робить нас уважнішими до умов нашої дійсності, вимогливішими до себе, бо ми розуміємо, що цей шлях нашого морального звершування відкриває нам двері у блаженну вічність.

 

Не будемо сумувати й занепадати духом, коли нападають на нас спокуси. Якщо золотар знає, скільки часу треба тримати золото в печі та коли його звідти вийняти, не залишаючи його надмірно у вогні, щоб воно не зіпсувалося й не перегоріло, – тим більше знає це Господь Бог.

Св. Іоан Золотоустий (†407).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список рекомендованої літератури

 

1. Через терени до зірок. Альберт Швейцер [Електронний ресурс]. – Режим доступу : schoollib.com.ua/filosofiya/2/94.htm.

2. Антоненко, О. І. Деякі тенденції розвитку транснаціональних корпорацій в Україні [Електронний ресурс] / О. І. Антоненко, О. А. Чурилова. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/portal/soc.1/./56.pdf.

3. Маньковский, Б. Н. На пути от геронтологии к медицине антистарения [Электронний ресурс] / Б. Н. Маньковский, Ю. П. Трифонов. – Режим доступа : health-ua.com/articles/1755.html

4. Бертран Расел [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  slovopedia.org.ua/40/53408/261293.html.

5. Богомолець Олександр Олександрович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : uk.wikipedia.org/.../

6. Крупін, В. Духовность в экономике [Текст] / В. Крупін // День. – 2012. – 6 квіт.

7. Воробей, В. Соціальна відповідальність бізнесу. Українські реалії та перспективи : інформаційно-аналітичний матеріал [Електронний ресурс] / В. Воробей, І. Журовська. – Режим доступу : www.svb.org.ua

8. Воронина, Л. П. Вопросы рационального питания у пожилых людей [Текст] / Л. П. Воронина // Медицинские новости. – 2007. –№ 6. – С.13–15

9. Геронтология, старение организма, профилактика старения [Электронний ресурс]. – Режим доступа : www.gerontology.bessmertie.ru/sta.star.shtml

10. ДСТУ ISO 14001-97 Системи управління навколишнім середовищем. Склад та опис елементів і настанови щодо їх застосування [Текст]. – К. : Держстандарт України, 1997. – С. 9–19.

11. Етика соціальної відповідальності [Електронний ресурс]. – Режим доступу : djerelo.com/.../9902-113-osoblyvostі-etykydjerelo.com.

12. Заярна, Н. М. Оцінка прогнозування демографічної ситуації в Україні [Текст] / Н. М. Заярна, М. І. Горбаль // Науковий вісн. Нац. лісотехн. ун-ту України. – Д. : Вид-во НЛТУ України, 2009. – Вип. 19.1. – С. 226–228.

13. Исследование «Социальная ответственность бизнеса – опыт России и Запада» [Текст] / Общероссийская общественная организация «Деловая Россия», Коми¬тет по укреплению социальной ответственности бизнеса. – М., 2004. – 96 с.

14. Поташнюк, І. Реабілітація осіб похилого та літнього віку [Текст] / 

І. Поташнюк // Фізичне виховання, спорт і культура здоров’я у сучасному суспільстві : зб. наук. пр. – 2010. – № 1(9). – С. 35–39

15. Ісаак Ньютон [Електронний ресурс]. – Режим доступу : uk.wikipedia.org/wiki/Ісаак_Ньютон.

16. Кирило Недря, З «хрестом» по життю або продовження історії катеринославського «хрестоносця»[Текст] // Экспедиция. – 2013. – №1 (127).

17. Ковалев, А. И. Менеджмент качества. Многое в немногих словах [Текст] / А. И. Ковалев. – М. : РИА «Стандарты и качество», 2007. – 136 с.

18. Комплексний демографічний прогноз України на період до 2050 р., скоригований за даними 2009 р. [Електронний ресурс] / Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України. –Режим доступу : https://www.idss.org.ua/public.html

19. Корецька, А. І. Соціально-освітні чинники формування духовності особистості в сучасному українському суспільстві [Текст]: автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.03 / А. І. Корецька; АПН України. Ін-т вищ. освіти. – К., 2003. – 19 с.

20. Лазебник, Л. Б. Практическая гериатрия [Текст] / Л. Б. Лазебник, 

Ю. В. Конев. – М., 2002. – С. 379–409.

21. Лібанова Е. М. Ринок праці [Текст] : навчальний посібник / 

Е. М. Лібанова.  К. : Центр навч. літ-ри, 2003. – 224 с. 

22. Свєнчіцкі, М. Демографічні та фінансові передумови пенсійної реформи в Україні: прогноз–2050 [Текст] / М. Свєнчіцкі, Л. Ткаченко, І. Чапко. – К. : Аналітично-дорадчий центр Блакитної стрічки, 2010. – 72 с.

23. Медведєва, И. Я. Логика глобализма. Разрушение семьи, как составная часть глобализма. Статьи и интервью [Текст] / И. Я. Медведєва, 

Т. Л. Шишова // Наш современник. – 2001. – № 11.

24. Мельник, С. В. Україна і світ: соціально-економічні зіставлення [Текст] // С. В. Мельник, Н. С. Гаєвська, Ю. С. Сімакова. – Луганськ : ДУ НДІ СТВ, 2011. – 98 с. 

25. Методические рекомендации по организации питания людей пожилого и старческого возраста [Текст]: утв. Минздравом СССР 19.02.1975 N 1225–75.

26. Про затвердження типових положень про будинки-інтернати (пансіонати) для громадян похилого віку, інвалідів та дітей [Текст] : Наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 549 від 29.12.2001 року

27. Покровский, А. А. Беседы о питании [Текст]. / А. А. Покровский. –2-е изд. – М., 1968. – 355 с.

28. Попов, А. К. Глобалізація: битва двух парадигм [Текст] / А. К. Попов, 

В. И. Юртаев.  – М. : ИНЭС, 2000. – 48 с.

29. Посилення соціальної відповідальності бізнесу та просування Глобального Договору на українському ринку [Текст] // Бюл. ООН. – 2005. – № 4. – 14 с.

30. Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю [Текст] : Постанова КМУ від 05.11.91 р. № 311.

31. Про затвердження наборів продуктів харчування, наборів непродовольчих товарів та наборів послуг для основних соціальних і демографічних груп населення» [Текст] : Постанова КМУ від 14. 04. 2000 р. № 656.

32. Про демографічний прогноз розвитку України до 2050 р. [Текст] : Постанова Президії Національної академії наук України № 313 від 21 листопада 2007 р.

33. Праця України у 2009 році [Текст] : статистичний зб. / Державний комітет статистики України / відп. за вип. І. В. Сеник. – С. 207.

34. Череш, Р. Відповідь Джо Соросові чи вивчення мудрості [Текст] / 

Р. Череш. – СПб. : Тема, 2000. – С 45 – 49.

35. Бібліотека українських підручників. Рівень життя населення [Електронний ресурс]. – Режим доступу : pidruchniki.ws/.../riven_zhittya_naselenny 

36. Рокоча, В. В. Транснаціональні корпорації [Текст] : навчальний посібник / В. В. Рокоча, О. В.  Плотніков, В. Є. Новицький. – К., 2001. – 304 с.

37. Руководство по геронтологии и гериатрии [Текст] : в 4 т. / под ред. акад. РАМН, проф. В. Н. Ярыгина, проф. Мелентьева. – М. : ГЭОТАР – Медиа, 2010. – Т. 2. Введение в клиническую гериатрию. — 784 с.

38. Соколов А. Р. Благотворительность в России как механизм взаимодействия общества и государства (начало XVIII – конец XIX вв.). – СПб.: Лики России, 2006. – 648 с.

39. Список країн за ВВП на душу населення [Електронний ресурс]. – Режим доступу : uk.wikipedia.org/. 

40. Транснаціональні корпорації та Україна [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.geograf.com.ua/...ukraine.../266-tnk-a

41. Ференц Ліст [Електронний ресурс]. – Режим доступу : МСІ-Milites Christi Imperatoris www.christusimperat.org/uk/node/3698.

42. Филимонов, У. П. Великая ложь глобализма. Доклад на встрече с читателями вестника «Сербский крест» [Текст] / У. П. Филимонов. – ря 2001. – 4 окт.

43. Чеботарев Дмитрий Федорович [Электронний ресурс]. – Режим доступа :  www.biograph.ru/index.php?option=com...chebotarev...

44. Ших, Е. В. Эффективность витаминно-минеральных комплексов с точки зрения взаимодействия микронутриентов [Текст] / Е. В. Ших // Фармацевтический вест. – 2004. – № 37. – С. 358.

45. Яворницький, Д. І. Історія запорізьких козаків [Текст]. 1 том. / 

. – Л.: Вид-во Світ, 1990. – 319 с.

46. Яворницький, Д. І. Історія запорізьких козаків [Текст]. 2 том / 

Д. І. Яворницький. – Л. : Вид-во Світ,1991. – 457 с

47. Яковлев-Козырев, А. Искушенный разум поставил печать антихриста [Текст] / А. Яковлев-Козырев // Новая книга России. – 2001. –№ 8. С 17 – 22.

48. Яковлев-Козырев, А. Слепота затуманенных умов [Текст] / А. Яковлев-Козырев // Новая книга России. – 2001. –№ 2. С 31 – 38.

49. Населення України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Населення_України#p-search

50. Мечников Ілля Ілліч [Електронний ресурс]. – Режим доступу : uk.wikipedia.org/.../Мечников_Ілля_Ілліч.

51. Основні тенденції благодійності в Київській Русі. Княжа підтримка і захист [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.studentam.net.ua/content/view/3774/114

52. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.ukrstat.gov.ua/.

53. Hilfe für Opfer von Katastrophen [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://caritas-siberia.org/index.php?

 

54. Генезис геронтологического знания [Электронний ресурс]. – Режим доступа : sbiblio.com/biblio/archive/alipiroviht_starost/01.aspx

55. Василенко, Н. Ю. Социальная геронтология [Электронний ресурс] : учебное пособие / Н. Ю. Василенко. – Режим доступа : window.edu.ru/library/pdf2txt/934/40934/18239/page2

56. Психологічні основи духовності як чинник формування національної свідомості [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://hram.lviv.ua/2345-psihologichni-osnovi-duhov...

57. Population Division of the Department of Economic and Social Affairs of the United Nations Secretariat, World Population Prospects: The 2008 Revision, https://esa.un.org/unpp