Про біснуватого
У двадцять третю неділю по П’ятидесятниці в храмах читається Євангеліє від Луки:
“І вони (Христос з учнями) припливли до землі Гадаринської, що навпроти Галілеї. І, як на землю Він вийшов, перестрів Його один чоловік із міста, що довгі роки мав він демонів, не вдягався в одежу, і мешкав не в домі, а в гробах.
А коли він Ісуса побачив, то закричав, поваливсь перед Ним, і голосом гучним закликав: «Що до мене Тобі, Ісусе, Сину Бога Всевишнього? Благаю Тебе, – не муч мене!» Бо звелів Він нечистому духові вийти з людини. Довгий час він хапав був його, – і в’язали його ланцюгами й кайданами, і стерегли його, але він розривав ланцюги, – і демон гнав по пустині його.
А Ісус запитав його: «Як тобі на ім’я?» І той відказав: «Легіон», бо багато увійшло в нього демонів. І благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню. Пасся ж там на горі гурт великий свиней. І просилися демони ті, щоб дозволив піти їм у них. І дозволив Він їм. А як демони вийшли з того чоловіка, то в свиней увійшли. І череда кинулась із кручі до озера, – і потопилась...” (Від Луки, 8 розділ, 26–39 вірші).
Безперечно, ця історія, що сталася понад дві тисячі років тому, потрапила на сторінки Святого Євангелія для того, аби ми зрозуміли: лише Господь в силі очистити людину від засилля демонського. Тільки Він є Тим Лікарем, Який очищає поле сердець наших від різноманітних бісів – звірів духовних, найхитріший серед яких “змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт” (див. Об’явлення, 12.9; Буття, 3.1).
Озирнімось навколо. Чи не бачимо ми людей, які знаходяться в полоні демонських сил? Які не одягаються в “одежу праведності” (див. Ісаї, 6.10), а серце їх (дім, вмістилище духа людського) є нічим іншим, як “вертепом розбійників” (печерою розбійних думок та жадань). Гробом, повним духовного змертвіння й трупних кісток безвір’я, зажерливості та ненависті...
Чи мало навколо нас тих, що “мають демонів” (одержимих тваринними, звіриними інстинктами)? Що “довгі роки” схоплені нечистими духами пожадань тілесних та пристрастей душевних? Що перебувають у полоні гріха (бо ж “хто ким переможений, той тому й раб” – див. Друге соборне послання апостола Петра, 2.19)? Тих, що служать віддано цьому “легіону” бісів (латиною “бестія” – звірина), які вже стали для них ідолами. І покладають своє здоров’я, свободу, сім’ю, друзів, добре ім’я, нарешті саме життя жертвою на вівтар “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (До Колосян, 3.5), обравши серед тих ідолів найстаршого демона, найбільшого, найвладнішого господаря – Ваала (Ваал – господар, хазяїн).
У кожного біснуватого він свій, той найбільший із ідолів. Для когось це наркотики, для когось алкоголь, для когось влада, для когось – гроші… Той кохається у розпусті, а для декого “шлунок їхній бог, а слава – в їхньому соромі...” (див. До Филип’ян, 3.19). Багато отих бісів, цілий легіон...
Чому саме “легіон”? Легіон – це римська бойова військова одиниця, що налічувала приблизно шість тисяч чоловік регулярного війська, і чотири тисячі війська резервного. Отже, загалом близько десяти тисяч вояків. “Тисяча” – число символічне. Це біси людського серця, які воюють проти волі Божої, проти закону Божого, зображеного у Біблії числом “десять” (десять Заповідей). Згідно з наукою про символіку біблійних чисел, гематрією, “десять тисяч” тут символізують боротьбу проти віри смиренної, що чинна любов’ю (десять, помножене на десять), проти восиновлення, здійснення, реалізації її, проти принесення плодів віри (десять, помножене на сто), і проти одухотворення, ствердження, оспівання, розповсюдження віри (десять, помножене на тисячу). Таким чином, легіон бісів – це військо “князя світу цього”, яке веде непримиренну боротьбу проти усієї повноти дії Пресвятої Трійці в людині. Чи мало навколо нас таких, що в серці їх отаборився той “легіон”?
І мучить він людину. І жене “по пустині” бездуховності, безцільності пустопорожнього існування. І в’яжуть біснуватого рідні, друзі, громадськість, міліція, лікарі людськими “ланцюгами й кайданами” умовлянь, благань, дорікань, погроз, позбавлення волі, примусового лікування тощо. І “стережуть його”. Та розриває він ці ланцюги, бо закон плоті, що панує в ньому гординею (це-то і є первісний “сатана” – ворог і супротивник волі Божій), більший, аніж закон духа, – “бо багато ввійшло в нього демонів”...
І не може суспільство нічого вдіяти з біснуванням своїм та ближніх своїх, бо не звертається до Правдивого Лікаря, бо не має Знання, бо не володіє тим Ключем Давидовим, який “відчиняє (царство Боже, щастя людини, нове, вільне життя. – Авт.), і ніхто не замкне; який зачиняє (пекло, минуле життя гріховне, наповнене пустельними стражданнями. – Авт. ), – і ніхто не відчинить” (див. Ісаї, 22.22). Не володіє ключем слова духовного, “віри, яка від слухання Слова Христового”, благодаті, яка забороняє демонам – і виходять вони. Втім, вийшовши, шукають собі нові жертви. Тих, хто подібно до свиней “не жують жуйки” (крізь букву, форму, обряд не проникають у внутрішнє), не шукають істини, не прагнуть знайти дороги до правди, яка в смиренні і любові, в духовності і самопізнанні, – але радіючи темному хліву незнання та теплому пійлу споживацтва, кидаються “із кручі до озера” (у Марка – до моря) пристрастей світу цього, та й потопають у ньому...
“Погине народ Мій за те, що не має Знання...” (Осії, 4.6).