Вічна пам'ять голодом замученим...
Цього року наша держава вшановує 80-ту річницю однієї з найжахливіших трагічних подій в історії України – голодомор 1932-33 років. Про це потрібно пам’ятати завжди.
Голодомор 1932-33 рр. Найбільша історична катастрофа України ХХ ст.
Причини Голодомору
В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце.
Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.
Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців, але й цілі покоління землеробського населення. Було підірвано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність.
Як писав відомий американський дослідник Голодомору Джеймс Мейс, „Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія. Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk („первісний народ”)”.
Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКП(б), Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КП(б)У засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, які призвели до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали.
У документах Політбюро ЦК КП(б)У збереглося свідчення про те, як восени 1932 року організовувалися з України так звані „зелені ешелони” для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили вже не тільки посівіний матеріал, але й навіть, квашені огірки, капусту та помідори, напевно залишаючи людей приреченими на голодну смерть.
За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл будь-яке використання хліба для оплати праці в районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-Чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом узятих.
Наслідки Голодомору
Історики і демографи ще й досі сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані - від 3 до 10 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 1937 року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на грунті розладу психіки та соціального колапсу становили на теренах України близько 7 мільйонів осіб.
Проте, критерієм масштабності трагедіїє, очевидно, не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність цієї національної катастрофи можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною.
Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн.осіб і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.
Глибокий слід, залишений Голодомором 1932— 1933 рр. в історії України, накладається на слід від інших трагедій, що випали на долю українського народу у ХХ столітті. Громадянська війна і голод 1921-23 років, репресії 1937—1938 років, війна 1941-45 рр., німецька окупація і Голокост, голод 1946—1947 рр.... Однак, якщо потрібно і взагалі можливо зважити наслідки багаторазових потрясінь, гуманітарні наслідки Голодомору не зрівняються ні з чим.
За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 32-33 рр. виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.
Без належної оцінки цієї найбільш цинічної форми політичного терору в історичному, соціологічному, правовому і політичному аспектах неможливо сьогодні уявити історію Європи ХХ ст., збагнути саму суть тоталітаризму. Можна з повною підставою говорити про глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.
Реакція міжнародної спільноти на Голодомор
Про обставини та масштаби голоду в Україні, судячи з спецдонесень закордонних консулів в Києві, Одесі, Харкові, було відомо керівникам інших держав. Про жахливі наслідки голоду в Україні йшлося в зверненнях голови еміграційного уряду УНР в Парижі професора Олександра Шульгіна до Ліги націй, а також до міжнародного Червоного Хреста, до міжнародних торгівельних організацій. Але політичні та бізнесові кола зарубіжних країн мовчазно споглядали за трагедією або взагалі не помічали її, введені в оману сталінською пропагандою. Як, скажімо, прем”єр-міністрр Франції Едуар Ерріо чи англійський письменник Бернард Шоу. Ба, навіть, як сумнозвісний кореспондент „Нью-Йорк таймс” у Москві, пулітцерівський лауреат Уолтер Дюранті, взагалі заперечували існування голоду в Україні.
Варто відзначити, що поняття „геноцид” було введено у міжнародно-правове поле лише ухваленою 11 грудня 1946 року резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, яка визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути піддані покаранню».
9 грудня 1948 року ГА ООН одноголосно прийняла «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього», яка набула сили з 12 січня 1951 р.
У статті I Конвенції проголошується: «Сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи здійснений він у мирний або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати заходи попередження і карати за його здійснення». Стаття II подає визначення геноциду: «Дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку». Під знищенням розуміється : а) вбивство членів групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи; в) навмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення її; г) вжиття заходів, розрахованих на попередження дітонароджуваності у середовищі такої групи [1] і, нарешті, д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
Відтоді ця Конвенція стала інструментом попередження геноциду, дійовість якого істотно зросла після завершення «холодної війни». Проте сформульовані у цьому документі юридичні норми вживались, як правило, лише по відношенню до Голокосту часів Другої світової війни, по свіжих слідах якого власне й була розроблена Конвенція.
Лише створена завдяки зусиллям української діаспори комісія Конгресу США на чолі з Дж.Мейсом назвала Голодомор 1932-1933 рр. в Україні геноцидом.
Але це визначення базувалося не на документах, а на суб’єктивних судженнях свідків Голодомору. Крім того, ця комісія покликана була встановити факти (з чим вона блискуче справилася), а не давати їм правову оцінку. Тому після завершення її роботи українські організації Північної Америки вирішили звернутися до юристів. З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду1932-1933 рр. в Україні під керівництвом професора шведського Інстиуту публічного та міжнародного права Якуба Сандберга.
У листопаді 1989 року комісія Я.Сандберга опублікувала свій вердикт. Безпосередньою причиною масового голоду в Україні вона назвала надмірні хлібозаготівлі, а його передумовами — примусову колективізацію, розкуркулювання і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму». Отже, юристи побачили в Голодоморі не тільки прагнення Кремля за допомогою терору голодом нав’язати селянству невластивий йому спосіб життя, але й виокремили в терорі національну складову. Голодомор в Україні був кваліфікований як геноцид.
Глава Комісії проф. Сандберг вваажає і надалі актуальним проведення досліджень і дискусій з проблематики Голодомору, оскільки, на його думку, йдеться не тільки про дослідження історичного аспекту, але й про вивчення на цій основі “феномена” тоталітаризму, що зневажає людські права і породжує нетерпимість і переслідування, а також проявів ксенофобії, расової та етнічної нерівності, які й досі спостерігаються в різних країнах світу і з якими людство вступило в третє тисячоліття”[2].
Власне, під цим кутом зору й відбулось міжнародне відзначення 70-ї річниці Голодомору у 2003 році.
Його початок було покладено спеціальним засіданням Верховної Ради України 14 травня 2003 року, присвячене пам”яті жертв Голодомору, в якому не взяла участі лише фракція комуністів. Учасники засідання ухвалили Звернення до українського народу, в якому визнали, що „...Голодомор було свідомо організовано сталінським режимом і має бути публічно засуджений українським суспільством і міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв факт геноциду у світовій історії”.
У вересні того ж року Президент України закликав учасників 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН підтримати ініціативу України щодо засудження Голодомору 1932-33 рр. в Україні як акту геноциду. Розповсюджена як офіційний документ сесії ГА ООН Спільна заява делегацій держав-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні 1932-33 pp. вперше в історії ООН визначила Голодомор 1932-33 pp. як національну трагедію українського народу, висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени Організації, її спеціалізовані установи, міжнародні та регіональні організації, НУО, фонди і асоціації віддати данину пам'яті тим, хто загинув у цей трагічний період історії. Співавторами Спільної заяви стали 36 держав-членів ООН, у тому числі Аргентина, Азербайджан, Бангладеш, Білорусь, Бенін, Боснія і Герцеговина, Гватемала, Грузія, Єгипет, Іран, Казахстан, Канада, Катар, Киргизстан, Кувейт, Македонія, Монголія, Науру, Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Судан, Таджикистан, Туркменистан, Тимор-Леште, Узбекистан, Україна та Ямайка. Її підтримали також Австралія, Ізраїль, Сербія і Чорногорія, усі 25 країн-теперішніх членів ЄС.
Росія, хоч і приєдналася до Спільної заяви, чинила значний опір продовженню Україною роботи щодо міжнародного визнання голодоморів. Зокрема, МЗС РФ у письмовій формі виклало свою позицію щодо відповідного положення виступу Міністра закордонних справ на 59-й сесії ГА, де російська сторона наголосила, що вважає питання закритим після схвалення Спільної заяви на 58-й сесії Генасамблеї і "подальше обговорення цієї теми в ООН є контрпродуктивним". У МЗС РФ однозначно негативно сприйнято й ідею щодо приділення уваги проблемі голодоморів з боку спеціального радника Генсекретаря з питань геноциду.
Разом з тим, визнання Голодомору актом геноциду проти українського народу міститься ще в цілому ряді інших офіційних документів. Зокрема, йдеться про заяву парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду; резолюцію № 680 щодо голодомору в Україні Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 p., яка визнала події в Україні одним з найжахливіших проявів геноциду в історії людства та аналогічна резолюція Законодавчої Ради штату Нова Південна Валія від 20 листопада 2003 p.; Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років, ухвалену Сенатом Аргентинської Республіки 23 вересня 2003 р.; резолюцію Сенату Канади від 19 червня 2003 р., в якій міститься заклик до уряду Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pp. та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим як геноцидом. Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада Днем жалоби в канадських школах; резолюції Палати представників Конгресу США, у т.ч. № 356 від 20 жовтня 2003 р. , а також внесення законопроекту щодо спорудження у Вашингтоні до 75-річчя голодомору в Україні пам'ятника жертвам голодомору-геноциду; постанову стосовно 70-ї річниці великого голодомору в Україні 932-1933 років" Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 р.; послання Генерального директора ЮНЕСКО у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні 1932-1933 pp. від 16 грудня 2003 p.
Варто також відзначити встановлення пам'ятників/пам'ятних знаків жертвам голодоморів та політичних репресій в Україні у низці країн світу -Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Естонії, Казахстані, Канаді, Росії (Тюмень), у процесі встановлення - пам'ятні знаки на території Канади, США та Угорщини.
У 2003-2004 pp. у багатьох країнах світу зусиллями дипломатичних установ України за кордоном проведено низку заходів на вшанування пам'яті жертв голодоморів, масових політичних репресій та примусових виселень. Відбулися тематичні збори, виставки, лекції, церковні панахиди, траурні мітинги та ін., що значною мірою сприяло підвищенню рівня обізнаності світової громадськості про трагедію українського народу.
Дорученням Президента України № 1-1/863 від 14.07.2004 р. щодо гідного вшанування в Україні пам'яті жертв голодоморів, масових політичних репресій і примусових виселень визначено продовжити роботу стосовно визнання світовою спільнотою голодоморів в Україні 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 pp. актами геноциду українського народу.
Запроваджено щорічне відзначення Дня пам”яті жертв голодоморів і політичних репресій, який цього року припадає на 26 листопада.
Указом Президента України від 11.07.2005 № 1087/2005 “Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв репресій та голодоморів в Україні”, Кабінету Міністрів України доручено вирішити до 26 листопада ц.р. питання щодо утворення Українського інституту національної пам'яті, а також підготувати та внести до 1 листопада 2005 року на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу. На даному етапі зазначені питання опрацьовуються Мін’юстом, Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, Національною академією наук України за участю Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” ім. В.Стуса, Асоціації дослідників голодоморів в Україні, Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих.
Виступаючи на пленарному засіданні високого рівня Генеральної Асамблеї ООН 15 вересня 2005 р., Президент України В. А. Ющенко заявив: „Шановні лідери сучасного світу, в наших силах запобігти злочинам проти людства і людяності. Я звертаюсь до вас від імені нації, яка втратила десять мільйонів людей через голодомор – геноцид, організований проти нашого народу. Тоді уряди багатьох країн відвели очі від нашої біди. Ми наполягаємо : світ має знати правду про всі злочини проти людства. Тільки таким чином ми всі будемо певні – байдужість більше ніколи не буде заохочувати злочинців”.
4 листопада 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні», в якому «здійснення конкретних, дієвих заходів для вшанування пам'яті жертв та підтримки осіб, які постраждали від голодоморів в Україні, виховання поваги до історичного минулого, до людей, які пережили трагічні сторінки в історії українського народу» визначаються як пріоритетні завдання центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Глава держави доручив уряду :
«вжити невідкладних заходів для прискорення підготовки та подання законопроекту щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу та визначення статусу громадян, які постраждали від голодоморів;
забезпечити здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства;
забезпечувати належну організацію та проведення щрічно за участю відповідних громадських організацій, молоді Дня пам”яті жертв голодоморів та політичних репресій;
утворити в двотижневий строк Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів у зв'язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні на чолі з прем'єр-міністром України;
вирішити питання щодо спорудження в Києві Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні, а також пам'ятників, монументів та пам'ятних знаків у інших населених пунктах України;
вирішити до 20 листопада 2005 року питання утворення Українського інституту національної пам'яті” тощо.
Указ підписано з метою «забезпечення належного вшанування жертв та постраждалих від голодоморів, відновлення історичної справедливості, глибокого усвідомлення громадянами причин та наслідків геноциду Українського народу, утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства».
Усі ці документи заклали юридичну базу для широкомасштабного дослідження, правового тлумачення і політичної оцінки злочинів проти людяності, вчинених організацією Голодомору.
Визнання його актом геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні і є фактором відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного шоку, заподіяного масовими репресіями та голодоморами.
1. За підрахунками французьких демографів, внаслідок голодомору в Україні не народився мільйон дітей. На загальні цифри смертності вплинуло й віддане тоді владою розпорядження ЗАГСам не реєструвати смерть дітей віком до одного року. Вчені дійшли висновку, що оскільки у цей період помирали переважно діти й молодь, середня тривалість життя українців у 1933 році становила 7,3 роки у чоловіків і 10,9 років у жінок. За всю історію людства подібних показників ніде не зафіксовано. (Інформація агентства Media Internationfl Group –МИГ, від 27.11.2003 р.)