У тридцяту неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки: 

 

“І запитався Його один із начальників, говорячи: «Учителю Добрий, що робити мені, щоб успадкувати вічне життя?» Ісус же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, тільки Сам Бог! Знаєш заповіді: Не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не свідкуй неправдиво, шануй свого батька та матір». А він відказав: «Усе це я виконав від юнацтва свого!» Як почув це Ісус, то промовив до нього: «Одного тобі ще бракує: Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай, – і матимеш скарб на Небі. Вертайся тоді та й іди вслід за Мною!». А він, коли почув це, то засумував, бо був вельми багатий. 

 

Як побачив Ісус, що той засумував, то промовив: «Як тяжко багатим увійти в Царство Боже! Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Божеє Царство ввійти»... Ті ж, що чули, спитали: «Хто ж тоді може спастися?» А Він відповів: «Неможливе людям – можливе для Бога!” (Від Луки, 18 розділ, 18-27 вірші). 

 

Хто ж може спастися? – запитали учні в Ісуса. Справді, хто? Адже, якщо замислитись, то усі ми “багаті”. Багаті на своє власне розуміння сенсу, мети життя, засобів для досягнення цієї мети. Багаті своїм розумом, людською мудрістю. Як сказав Ісая пророк: “Звела тебе мудрість твоя та знання твоє, і сказала ти в серці своїм: «Я, – і більше ніхто!” (Ісаї, 47.10). 

 

То хто ж спастися може? Неможливо це людям – але можливе все Господу. “Віра твоя спасла тебе...” – промовляє Господь уздоровленій кровоточивій (див. Від Матвія, 9.22) “Твоя віра спасла тебе!” – каже Він і прозрілому сліпому (див. Від Марка, 10.52). “Твоя віра спасла тебе, – іди з миром собі!” – говорить Христос грішниці, прощаючи їй усі гріхи її (Від Луки, 7.50) і слабому на проказу, що очистився (Від Луки, 17.19). От хто може спастися – той, хто має ВІРУ! А віра – від Бога. “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий, не від [ваших] діл, щоб ніхто не хвалився” (Послання апостола Павла до Ефесян, 2.8-9). Воістину “Неможливе людям – можливе для Бога!” 

 

У другому посланні до єпископа в Ефесі Тимофія апостол Павло пише: “І ти знаєш з дитинства Писання святе, що може зробити тебе мудрим на спасіння вірою в Христа Ісуса” (Друге Тимофію, 3.15). От він, ключ до спасіння – мудрість Писання, яка приводить до спасаючої віри. Адже “віра від слухання, а слухання через Слово Христове” (До Римлян, 10.17). От істинне багатство! От справжня цінність – віра, що чинна любов’ю. Спасаюча, жива, дієва. 

 

Сказав Господь: “Хто увірує й охреститься, – буде спасенний” (Від Марка, 16.16). І мова тут в першу чергу про духовний зміст, духовну суть хрещення в Ім’я Отця, Сина, Святого Духа. Саме слово “хрещення” походить від грецького “баптисма”, і означає “повне занурення”. Хто увірує й охреститься, тобто повністю зануриться у спасаючу віру в Ім’я Отця (віра в Єдиного Бога), і Сина (восиновлення, здійснення, втілення віри у своєму житті), і Святого Духа (одухотворення, оспівування й розповсюдження віри) – той буде спасенний. І неважливо, чи багатий, чи бідний ти є. Вірою спасешся! Смиренною вірою, що чинна любов’ю. 

 

Ми маємо десятки біблійних свідчень, коли людина, бувши багатою, маючи великі маєтності, худобу, добра, знання, – була разом з тим провідником віри і прикладом спасаючої дії благодаті Божої. Достатньо назвати такі імена, як Авраам, Ісак, Яків, Давид, Соломон, праведний Йов. Усі вони були людьми багатими, але всі вони отримали й “засвідчення вірою”. Отож справа не в багатстві, але у вірі. Справа в пріоритетах нашого життя: що на першому місці, що на другому, а що на останньому. І коли на першому місці буде Господь, на другому сім’я, на третьому ближній, а на останньому матеріальне – тоді усе в порядку, ми на вірному шляху. Якщо ж ні, якщо не Господь, не воля Божа, не віра на першому місці – то легше верблюдові через голчане вушко пройти, аніж нам увійти до спасіння... 

 

Людина, яка керується вірою, яка живе за принципом “Шукайте ж найперше царства Божого й правди Його, – а все інше вам додасться” (див. Від Матвія, 6.33) – неодмінно знайде дорогу до вічного життя, дорогу до щастя; неодмінно отримає в усій повноті благословення Господні. Благословення як духовні, так і матеріальні, “щоб повною була ваша радість” (див. Від Івана, 16.24); “щоб добре велося в усьому тобі” (Третє соборне послання апостола Івана Богослова, 2 вірш), “щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10). Але для цього потрібні зусилля: “Шукайте ж найперше...” “Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам...” (Від Матвія, 7.7). 

 

І коли відчинить нам Господь Бог Свою добру скарбницю, Небеса, коли пізнаємо Істину, а Істина нас вільними зробить, – тоді-то вже ніщо, ніяке багатство земне не примусить нас із сумом зупинитись перед відкритими ворітьми до Божого Царства, до життя вічного, до спасіння... 

 двадцять п'яту неділю по П’ятидесятниці читається в храмах притча про милосердного самарянина: 

 

“І підвівсь ось законник один, і сказав, Його [Ісуса] випробовуючи: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» Він же йому відказав: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» А той відповів і сказав: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе». Він же йому відказав: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити». 

 

А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: «А хто то мій ближній?» А Ісус відповів і промовив: 

 

«Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали рани, та й утекли, покинувши ледве живого. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, – і проминув. Так само й Левит (левит в старозавітній церкві – нижчий ступінь священства, як сьогодні диякон) надійшов на це місце, поглянув, – і теж проминув. 

 

Проходив же там якийсь самарянин...” 

 

Самаряни були ворогами юдеям (євреям). Історія цього ворогування стара. Ще в 931 році до різдва Христового, після смерті царя Соломона, єдина держава Ізраїль розділилась на дві частини. Одну очолив бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, до якого приєдналися десять колін Ізраїлевих, найчисельніше з яких було коліно Єфремове. Вони і створили собі державу, назва якої залишилась Ізраїль, але столицею обрали місто Самарію. 

 

Два інших коліна – Юди (найчисельніше) та Веніаміна – об’єдналися під проводом сина Соломонового – Ровоама в іншу державу, назва якої стала Юдея, але столиця збереглася стара – Єрусалим. 

 

Народ Ізраїля постійно осквернявся ідолопоклонством, і в 721 році до Р.Х. Господь допустив, щоб ассирійський цар Саргон вивів у полон десять занечищених колін, на місце яких були заселені язичницькі племена. Ці приходьки, змішавшись із невеликою кількістю тих, які залишилися, асимілювались, і утворили нову адміністративну область Палестини – Самарію. 

 

Самаряни засвоїли основні релігійні ідеї ізраїльтян – віру в Єдиного Бога, П’ятикнижжя Мойсея, але не залишили при цьому служіння й своїм поганським богам. Таким чином, релігія самарян стала сумішшю істини з язичеською обрядовістю, тому євреї вважали їх за язичників, навіть гірше язичників, не приймали їх до спілкування і не мали з ними ніяких зносин. Непримиренне ворогування утворило глибоку прірву між обома народами... 

 

“Проходив же там якийсь самарянин, та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина, потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв два динарії та й дав їх господареві, й проказав: «Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, – заплачу тобі, як вернуся». 

 

Котрий же з цих трьох – на думку твою – був ближній тому, хто попався розбійникам?» А він відказав: «Той, хто вчинив йому милість». Ісус же сказав йому: «Іди, і роби так і ти!” (Євангеліє від Луки, 10 розділ, 25 – 37 вірші). 

 

Про що ця притча? Ця притча про те, як свого ворога зробити своїм ближнім. 

 

Сказав Господь: “Любіть і ворогів своїх”. Самарянин був ворогом нещасному юдеєві, проте він воістину став йому ближнім. Ближчим навіть, аніж священик і левит, які більше за інших зобов’язані були виконувати закон Божий – закон любові. Притча про милосердного самарянина показує нам, що для виконання заповідей Господніх немає відмінностей між людьми ні релігійних, ні конфесійних, ні національних, ні соціальних: усі люди в цьому відношенні повинні бути рівними для нас. Усі, хто потребує нашої допомоги, є нашими ближніми. І навіть коли допомоги потребує наш ворог, то, возлюбивши його, ми робимо його своїм ближнім. 

 

Насправді в житті є тільки дві дороги. Одна – з Єрихону в Єрусалим, це дорога праведника. Бо Єрусалим – то місто Правди, “місто Святе” (Книга пророка Неємії, 11.1), “місто великого Царя, місто нашого Бога“ (Псалом 47, 2 – 3 вірші). 

 

Інша ж дорога – дорога грішників – це дорога з Єрусалиму в Єрихон. Біблійною мовою Єрихон – місто язичеське, місто служіння “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (Послання апостола Павла до колосян, 3.5). І на цій дорозі обов’язково підстерігають нас розбійники як духовні, так і фізичні, що обдирають нас і завдають нам тяжких ран. 

 

І коли, не дай Бог, зіб’ємось ми з істинного шляху праведності й упадемо в руки розбійників, то горе нам, якщо не натрапить на нас отой “милосердний самарянин”. Якщо не обв’яже наші рани, помазавши їх оливою милосердя та вином істини, що лікують від усілякої недуги духовної й фізичної, змінюють розум та звеселяють серце наше. 

 

Хочу завершити цю статтю словами єпископа Аверкія: “Не на людей нам треба дивитися, а на власне своє серце, щоб не було в ньому холодності жерця та левита, а було милосердя самарянина. Якщо будеш розсудком розрізнювати поміж ближніми і не ближніми, то не уникнеш жорстокої холодності до людей, і будеш проходити повз нещасних, що потребують твоєї допомоги... 

 

Милосердя – ось умова успадкування вічного життя...” 

 

Щоб відповісти на це запитання насамперед звернімось до Святого Письма. Сказано-бо: коли ви їсте, чи коли п’єте, або коли інше що робите – усе на славу Божу робіть. Слава ж і присутність Божества – то слова синоніми, “без Бога – ні до порога”. 

 

Зрозуміло, що в молоді роки в житті людини більше домінують тілесний та душевний рівні, тому в першу чергу справа батьків прищеплювати своїй дитині духовність. Адже саме через брак духовного знання насамперед ми й маємо проблеми, і надто – в молодому віці. “Погине народ Мій за те, що не має знання”, – попереджає Господь, – “тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе” (Книга пророка Осії). Слово ж Боже чітко вказує нам на ознаки істинної любові. 

 

Відкриймо Перше послання святого апостола Павла до коринфян, 13 розділ, і прочитаймо з першого вірша: 

 

“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий! 

 

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, то я ніщо! 

 

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, то пожитку не матиму жодного! 

 

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, 

 

не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

 

не радіє з неправди, але тішиться правдою, 

 

усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! 

 

Ніколи любов не перестає!..” 

 

Як бачимо, тут виписані чотирнадцять правдивих прикмет любові. І коли двоє молодих людей приймають рішення ступити на весільний рушничок щастя – то я рекомендую: перш за все, відкрийте означене Послання, і прочитайте цей божественний гімн про любов. Уважно прочитайте! 

 

“Любов – довготерпить...” Уявіть собі майбутні сімейні стосунки. Чи тільки безхмарними вони будуть? Безперечно, попереду вас чекатиме чимало усіляких проблем, неминучі декотрі тертя. Ясна річ, ви, як подружжя, будете дивитись на вирішення певних питань з різних точок зору. Одразу зважте: як ви реагуватиме на майбутній дискомфорт? Чи готові до компромісів? Чи ладні розуміти один одного? Поступатися власним? Терпіти? Милосердствувати? Чи маєте дійсно миле серце? Чи готові з милим серцем ставитися до свого любого (любої)? Не заздрити, не величатися, не надиматися, не поводиться нечемно, не шукати свого, не рватися до гніву, не думати лихого, не радіти з неправди, усе зносити, вірити у все... У тебе виникають сумніви, але ти відкидаєш їх, ти віриш коханій людині, сподіваєшся на краще, усе терпиш... І що найголовніше: ознака істинності любові – вона “ніколи не перестає”! Чи дійсно не перестане?.. 

 

Ці ознаки, ці якості любові відкриті нам Самим Богом. Тож перед тим, як приймати рішення про заміжжя, відкрийте означене біблійне послання, і зважте на терезах Істини: чи те почуття, яке в вас, то дійсно любов? Надто вже часто ми плутаємо любов з бажанням володіти, хіттю, жалем або просто з симпатією. 

 

“Мамо, він мені подобається, я виходжу заміж!..” Перепрошую, але подобатись може й бутерброд з ікрою, любов же – це зовсім інше. Любов – над усе! Любов – це союз досконалості. Любов за природою своєю жертовна, альтруїстична, вона не шукає свого за визначенням. Любов завжди готова віддати себе. Це треба розуміти серцем: “блаженніше давати, аніж брати”. І якщо немає в нас цієї жертовності – то це не любов. Просто уявіть собі, чи готові ви за свою половинку віддати життя – не тільки-но поступитися в дрібній суперечці, але серйозно, по-дорослому? Чи ви готові на це? Якщо не готові, якщо нема хоча б однієї з тих чотирнадцяти ознак, то це не любов! В усякому випадку – не глибока, не досконала любов. Втім, це може бути симпатія, яка згодом й переросте у любов справжню, але потребуватиме від вас неабияких зусиль. Нажаль, це не те дороге, чисте, добре “вино”, яке явив людству Христос на весільному бенкеті в Кані Галілейській. 

 

Сьогодні ми бачимо тривожну статистику, коли сім з десяти шлюбів – розпадається. Причина цього насамперед у тому, що в суспільстві наразі немає ні чіткого розуміння справжньої ідеї життя – ідеї вдосконалення, ні любові, як вищої якості його. Тому й належить найперше хоча вичитати, що таке любов, а взнавши, зважити, чи те почуття, яке маєте до свого хлопця (дівчини), є дійсно любов’ю, чи ні? Чи буде він (вона) справді вам парою? 

 

Дуже гарний текст читається під час здійснення таїнства шлюбу – уривок з Євангелія від Івана, 2 розділ, про перетворення води на вино у Кані Галілейській. Насправді ця подія перш за все – притча духовна, вона є тінню духовних речей. Треба знати, що Біблія – це книга насамперед духовно-символічна, пророцька, і за кожним словом Святого Письма лежить глибокий внутрішній зміст. Вино в біблійній мові являється символом вчення. Вчення ж Христове – суть вчення смирення й любові, ідея милосердя, яка покликана увійти в наше життя, в нашу кров, – стати кров’ю Христовою в нас. Задум досягнення любові через смирення, себто через невипромінювання зла, має проходити червоною ниткою через усе наше життя, стати основою його. Якщо ж немає її, цієї вищої ідеї Божої, – то будуватимемо наші сімейні стосунки не на камені, а на піску. Тоді даремно працюють будівничі... 

 

Коротко нагадаю цю євангельську оповідь. Одного разу запросили Господа з матір’ю Його на весілля, що відбувалося в Кані Галілейській. Та сталася прикрість – не вистачило в домі вина. Що робити, чим зарадити? Христос наказав наповнити посудини, які стояли для вмивання, водою, та перетворив цю воду на вино. Коли ж принесли те вино до розпорядника весілля, аби той скуштував його на смак, то він, спробувавши, здивувався дуже, та й каже: Кожна людина перше добрим вином частує, а як уп’ються гості – тоді вже гіршим, а Ти добре вино зберіг аж досі. Ось такий початок чудесам Своїм поклав Господь на бенкеті весільному, і явив учням славу Свою... 

 

За цим трапунком, як я уже казав, лежить прихований зміст духовний. Мова тут йде насамперед про духовне вино любові, про “весільний бенкет” життя людського. Якщо говорити про подружні стосунки між чоловіком та дружиною, то зазвичай добре, іскристе вино ніжності, прихильності, любові буває саме на початку. Двоє зустрічаються, тримаються за руки, ходять по парку, задивляючись на зорі та одне на одного. Мріють, цілуються, любляться... Ніби – добре вино. Але наскільки воно насправді добре, наскільки якісне, чи не перетвориться згодом на оцет – покаже лише час. Ось, молоді побралися, почали жити разом. Свято першопочуттів змінюється буденністю спільного життя... І тепер тільки бачимо, що “добре вино” починає потроху змінювати свій смак. 

 

Зазвичай перші три роки є визначальними, вони показують, чи добре вино було закладене, та чи готове подружжя, за словом Христовим, терпінням, смиренням, самозреченням зберігати й приумножувати це вино любові. Щасливі ті сім’ї, які, будучи навчені мудрістю Божою, по-перше, заклали в погребиці своїх сердець вино вищого ґатунку, і, по-друге, пильнують зберігати його до кінця свого життя добрим. Ті, у кого вино це не закінчиться, ані не скисне, але завдяки витримці стане давнім, цінним, добрим вином. Хто наприкінці щасливого подружнього життя свого зможе почути від Бога і від людей оці, сказані 2000 років тому, слова: “Кожна людина подає перше добре вино, а як понапиваються, тоді гірше; а ти добре вино аж на досі зберіг...”