СТАТТІ
ДАНИНА ПАМЯТІ
Співчуття є найголовніший і, може, єдиний закон буття людського.
Ф. Достоєвський
Шануй тих, хто намагається здійснити велике, навіть якщо їм це не вдалося.
Сенека
Проблема розвитку державних і суспільних механізмів соціальної допомоги та приватної благодійності займає важливе місце в історії українського суспільства. Вона мала великий вплив на його розвиток у ХVІ -ХІХ вв. і є актуальною в наш час. Два десятиріччя незалежності України із всією наглядністю виявили, що вільне та цивілізоване суспільство не може існувати як без приватної благодійності, так і без чіткої системи соціальної допомоги з боку держави. Відродження традицій приватної благодійності в наш час є не тільки необхідністю і припущенням, але й сучасними тенденціями сьогодення.
Автори статті звертають увагу на розвиток благодійності саме на Січеславщині, щоб віддати данину пам’яті видатним землякам, яким завдячувало багато людей на переломі віків і нагадати нащадкам про славні традиції міста.
Так, мешканці міста сьогодні завдячують видатному краєзнавцю Кирилові Недрі за можливість доторкнутися до однієї з маловідомих сторінок історії нашого міста – створення і діяльність товариства Червоного Хреста і натхненника його створення – князя Миколу Петровича Урусова.
Історія Російського товариства Червоного хреста бере свій початок у 1867 р., коли Російська імперія приєдналася до Женевської конвенції і під покровительством імператриці Марії Олександрівни було створено Товариство попечіння над пораненими та хворими воїнами, а його символом було обрано червоний хрест. Першим серйозним іспитом для новоствореної організації стала Російсько-турецька війна 1877-1878 рр., під час якої майже все медичне супроводження армії вона досить успішно несла на собі. А вже в 1879 р. означена структура отримала нову назву — Російське товариство Червоного хреста (РТЧХ).
У 1880 р. попечіння над російським Червоним хрестом перейшло до Марії Федорівни, дружини імператора Олександра ІІІ, за часів якої організація сягнула найбільшого розквіту. Так, на кінець ХІХ ст. РТЧХ вже мало розгалужену структуру з широкою мережею закладів при губернських і повітових містах. Також товариству була підпорядкована більшість общин сестер милосердя. Зрозуміло, що цей динамічний розвиток організації не міг залишити осторонь таке велике місто півдня імперії, як Катеринослав.
На Січеславщині, історія товариства Червоного Хреста, якому була підпорядкована більшість общин сестер милосердя бере свій початок де-факто з 1908 року завдяки князю М. П. Урусову, його зусиллями в цьому ж році була побудована Перша міська дитяча лікарня.
долучився до роботи Червоного хреста, коли йому ще не виповнилося 30 років, і перший досвід у цьому напрямку отримав у Томській губернії, за що навіть був нагороджений відомчим жетоном. В подальшому, будучи віце- губернатором Володимирської губернії, Урусов входив до місцевого управління Червоного хреста в якості одного з його членів, а в Гродно, товариства. Діяльною була його участь і в роботі Полтавського відділення організації, хоча більшість часу займала основна служба (М. П. Урусов був губернатором Полтавської губернії протягом 1902— 1906 рр.). На полтавський період служби Миколи Петровича припало і одне з головних випробувань початку ХХ ст. для держави і Червоного хреста зокрема — Російсько-японська війна, яке він з честю витримав. Так, було споряджено санітарні потяги, велася підготовка сестер милосердя, провадився збір коштів на потреби поранених тощо. Хоча результат самої військової кампанії був не втішним для Росії, здобутий Урусовим досвід виявився безцінним надбанням. Ну а вже наступним етапом служби Миколи Петровича по цій лінії і став Катеринослав.
Іншим катеринославцем, якого було призначено уповноваженим Червоного хреста по Катеринославській губернії (за винятком Катеринослава та трьох повітів: Бахмутського, Маріупольського та Слов'яносербського) був Герунтій Гаврилович Харченко. Заступником Урусова теж був катеринославець — камергер Костянтин Іванович Карпов.
Князь Урусов відвідував госпіталі як на фронті, так і в тилу. 14 серпня 1916 року він відвідав всі шпиталі у Луганську. В лазареті Червоного хреста, який було відкрито 25 вересня 1914 р., він обійшов палати, оглянув аптеку, перев'язочну та ванну кімнати, зацікавила його і робота для поранених — плетіння корзин, які в подальшому теж використовувалися для потреб армії.
Спочатку штаб-квартира М. П. Урусова знаходилася у Катеринославі в палаці дворянського зібрання (Потьомкінському палаці), а потім її було переведено до Одеси. Але й після зміни місця розквартирування у Катеринославі залишався контрольно-звітний відділ головноуповноваженого Червоного хреста Південного району [15].
Постійно підтримувала чоловіка Віра Георгіївна Урусова, яка теж мала багато турбот, очолюючи Дамський комітет Червоного хреста у Катеринославі. Його діяльність була спрямована на надання допомоги пораненим. Спочатку цей комітет разом з місцевим управлінням Червоного хреста був розміщений у палаці дворянського зібрання, а потім його було перенесено до власного будинку Урусових, де він розташувався у шести кімнатах верхніх поверхів. Це було обумовлено переобладнанням палацу у шпиталь, організованим коштом катеринославського дворянства, що теж було заслугою М. П. Урусова. Шпиталь розпочав свою роботу 6 грудня 1914 року і налічував 100 місць для солдатів, а у крилі будинку Г. Г. Харченка тим часом було облаштовано лазарет для офіцерів. Старшою сестрою у ньому була племінниця князя Урусова, але з часом Віра Георгіївна змінила її на цій посаді.
Весь комплекс шпиталю існував за кошт катеринославського дворянства, але наприкінці 1916 року виникла необхідність і у фінансуванні з боку держави. Для цього на дворянському зібранні було виділено 100 000 рублів на два роки з зобов'язанням перекрити цю суму власним коштом. На тому ж зібранні було подовжено довгострокову оренду землі Потьомкінського саду (нині парк імені Т. Г. Шевченка) та видано довіреність князю Урусову на ведення справ дворянства у цьому питанні. Окремо Миколі Петровичу було винесено подяку від дворянства за його турботу щодо лазарету.
Свідченням професійної організації шпиталю є те, що його пацієнти забезпечувалися не лише лікуванням. їм були створені комфортні умови для швидкого одужання. Так, у теплу пору року вони мали змогу прогулюватися алеями саду, наданого у їхнє розпорядження, а в холодну для них організовувалися численні розважальні заходи: різдвяні вистави, ігри, циркові номери, лекції, катання на санях та екіпажах. До речі, читання організовували в усіх шпитальних закладах губернії, тим самим забезпечуючи не лише фізичне одужання, а і духовний розвиток хворих та поранених.
Окремий шпиталь на 20 місць був облаштований Урусовими і у власному маєтку в селі Котівка. Завідувала у ньому Тамара Абахідзе, у якої сестринської справи навчилася В. Г. Урусова, що у подальшому й дозволило їй стати старшою сестрою у шпиталі дворянства. Тут також була приділена увага дозвіллю пацієнтів. Вони могли гуляти великим садом маєтку, кататися на човнах, їздити екіпажами тощо. Єдиним недоліком було те, що на зимовий час шпиталь мав припиняти свою роботу, оскільки через погані дороги неможливо було транспортувати поранених.
З початком війни особливу увагу було приділено налагодженню сестринської справи. Місцевим управлінням Червоного хреста були організовані тримісячні курси підготовки сестер милосердя для осіб, які мали середню освіту. До бажаючих навчатися висувалися наступні вимоги: вік від 16 до 40 років, російськопіддані, християнки за віросповіданням, освітній ценз — не менше 6 класів гімназії або навчальних закладів, до неї прирівняних. По завершенню курсів проводилися іспити та практичні випробування. Але отримання свідоцтва про завершення курсів не гарантувало можливість роботи сестрою. Для цього було необхідно приєднатися до однієї з сестринських общин. Подібне свідоцтво давало першочергове право вступити до Катерининської общини сестер милосердя. Община навіть мала свій знак, який був затверджений у 1912 р.
Серед слухачів згаданих курсів були і дружини відомих місцевих діячів. Однією з них стала дружина Г. Г. Харченка, яка закінчила курси у 1916 р. і була заступницею В. Г. Урусової у Дамському комітеті Червоного хреста. Сам комітет було організовано через тиждень після оголошення мобілізації. Одразу ж було розпочато роботу з пошиву білизни для укомплектування перших пересувних лазаретів, до якої залучалися на добровільних засадах професійні швачки та дружини й рідні мобілізованих. Пізніше цю роботу було розширено: білизна почала виготовлятися для катеринославських, чорноморських плавучих шпиталів та більшості шпитальних закладів південного району. Було налагоджено виготовлення та роздачу подарунків воїнам, чим часто займалися особисто В. Г. Урусова з чоловіком. Для цієї справи багато людей приносили пожертви або допомагали власною працею. Тим, хто з якихось причин не міг бути присутнім у комітеті для цієї роботи, але бажав допомогти, вона видавалася на дім. У зв'язку із затягненням у часі військових дій, інфляцією і розширенням сфери застосування жіночої праці комітет розпочинає надавати матеріальну допомогу родинам мобілізованих на фронти. У той же час перераховані фактори призвели до зменшення добровільних працівниць. Це змусило генерувати нову ідею подальшого розвитку справи. Планувалося організувати майстерню з пошиву білизни для південного району та виготовлення й відправку подарунків на фронти, таким чином даючи заробіток працівницям — дружинам воїнів, яким була необхідна грошова допомога. Але цей останній проект так і залишився нереалізованим через політичні зміни у державі, які з часом взагалі призвели до її ліквідації.
Спираючись на дані, наведені в опублікованому 1915 р. у Петрограді виданні «Список сестер милосердия Российского общества Красного Креста, назначенных для ухода за ранеными и больными воинами в лечебные учреждения Красного Креста, военного ведомства, общественных организаций» до катеринославської Катерининської общини сестер милосердя Червоного хреста входило 209 жінок. Тож на серпень 1915 р. Червоний хрест у Катеринославі мав дуже потужну структуру (і це не враховуючи відгалужень в губернії), організація якої була заслугою Миколи Петровича та його дружини.
Катеринославська община готувала кадри не лише для особистих потреб, її сестри милосердя виконували свої обов'язки як у загальновійськових шпиталях, лазаретах і санітарних відділах, так і в інших містах — Кременчуці, Тирасполі, Львові, Любліні, Бердичеві.
Взагалі, необхідно підкреслити, що сестринство і на теренах Росії, і в Україні, і в Катеринославі було справою жінок високоосвічених, релігійних, титулованих і шляхетних за походженням, жінок видатних місцевих діячів. Їх риси характеру, прояви милосердя, духовність – взагалі можна віднести до найкращих надбань будь-якої держави всіх часів і народів.
Хворім догоджай, головне для того, щоб через це набути милосердя, як я часто говорив; притому ж, коли і ти захворієш, то Бог підведе людину, яка послужить тобі; потому, що Він сказав: в яку міру міряєте, такою і возведеться вам
(Мф. 7, 2)
Тесленко Т.В. кандидат єкономічних наук
Виконавчий директор «Православного геріатричного центру « СПАС»»
БЕЗ МОЛОДІ НЕМА ЗАВТРІШНЬОГО ДНЯ.
Яка це дорога? – це дорога вузька, терниста, але це дорога любові та спасіння.
(Святійший Патріарх Київськийі всієї Руси-України Філарет)
Вплив релігії на організацію суспільства цілком закономірно. Вона зачіпає головним чином сферу духовного життя, виникае гостра необхідність набуття нових джерел формування у молоді моральних мотивів. Отже, в сучасних умовах проблема взаємовідносин меркантильного суспільства та релігії, використання духовного потенціалу релігії з метою поліпшення морально-психологічного клімату у підростаючого покоління та молоді є найбільш актуальною. Незважаючи на різну, найчастіше невисокий ступінь вираженості релігійних почуттів, поверхневе знання основ віровчення і низьку культову активність, багато хто з молоді відносить себе до числа віруючих. І цю обставину необхідно враховувати при організації і проведенні суспільно-державної підготовки інформуванні у військових колективах. Виховання розглядається по-різному. Перш за все, під вихованням розуміють соціальне явище, пов'язане з передачею від покоління до покоління всієї накопиченої людської культури, досягнень у духовній і матеріальній сферах, як соціалізацію, входження людини в життя. Ця передача може здійснюватися різними шляхами, в тому числі стихійно, крім бажань вихователів і вихованців. У тих же випадках, коли передача накопиченого досвіду здійснюється спеціально, навмисно, цілеспрямовано, а не стихійно, цей процес стає педагогічним і є об'єктом і предметом педагогічної науки, одного з її розділів - теорії виховання.
Разом з тим таке розуміння виховання все ж не повною мірою відображає його сутність як педагогічного процесу, не повністю відповідає потребам практики, ефективної організації та здійснення виховної роботи в сучасних умовах.
По-перше, в умовах гуманізації та демократизації суспільного життя термін "вплив" обмежує сферу і способи впливу і взаємодії між вихователями і вихованцями. У практиці склалося так, що під впливом, як правило, розуміється покарання, примус, тиск та інші подібного роду кошти. При цьому недооцінюється позиція самого вихованця, його активна діяльна сторона по самовихованню та самовдосконаленню, в яких він зацікавлений не в меншій мірі, ніж вихователі.
По-друге, в теорії та практиці виховання історично склалося так, що виховання в існуючому розумінні зводилося головним чином до роботи зі школярами, підлітками, дітьми в спеціальних навчально-виховних установах: дитячих яслах, садках, школах і . Вихователями виступали професійно-педагогічно підготовлені фахівці: вчителі, педагоги. Разом з тим в сучасних умовах, коли саме життя стала педагогічно насиченою та істотно впливає на формування людини в будь-якому віці, потужним став вплив засобів масової інформації та технічних засобів, літератури і мистецтва, неформального спілкування тощо, розраховувати на те, що тільки фахівці-вихователі в навчально-виховних установах сформують повноцінну людину, не доводиться. Вихованням як керованим, цілеспрямованим процесом повинні займатися, перш за все, держава, суспільство, їх інститути і установи, а також всі ті, хто керує людьми, працює з ними.
Практика підтвердила правильність більш широкого підходу до розуміння виховання. Сучасна педагогічна практика також дає підстави визначити виховання як цілеспрямовану діяльність суспільства, держави, їх інститутів і установ, а також вихователів з формування і розвитку особистості молодого покоління, спонуканню її до самовдосконалення відповідно до вимог часу і життя, рівня розвитку військової справи.
Це визначення (без претензій на повноту і закінченість) істотно відрізняється від традиційного і дозволяє по-новому підійти до організації виховної роботи з молодю в цілому і в будь-якому конкретному випадку зокрема. Основні відмінності в розумінні "виховання" при цьому зводяться до наступного.
Виховання по змісту, формам і методам носить яскраво виражений ідеологічний характер.
Ідеологія, яка спирається на державні інтереси, військово-патріотичні традиції, віками перевірені на Русі релігійні ідеали, національну психологію і культуру, історичний досвід, може стати державно-патріотичної доктриною нової системи виховання молоді. Через систему життєво важливих ідей, потреб та інтересів народу (нації) вона виражає духовні цінності молоді і є духовно-моральною основою патріотичного вихованняцивільного населення, особливо молоді.
Релігійні об'єднання в останні роки все частіше виступають як суб'єкт виховання молоді, що пояснюється зростанням у суспільстві інтересу до релігії, посиленням її впливу на масову свідомість людей. Слід визнати, що релігія впливає, перш за все, на духовний світ віруючих, їх моральні орієнтації і життєві установки, вони відчувають моральну підтримку з її боку. Таким чином, у ряді випадків релігія виконує компенсаторну функцію, заспокоюючи і умиротворяти людини, в чому проявляється психотерапевтичний ефект релігійного впливу. Релігія, в цілому, сприяє віруючим в особистому духовному розвитку й удосконалення.
Доцільно використовувати у виховних цілях духовний потенціал релігії,роз'яснювальної роботи про сутність релігії, видах вірувань і релігійних обрядів. Релігія, соціальний статус якої в суспільстві за останні роки значно виріс, протягом тисячоліть відігравала і відіграє важливу роль у пропаганді та закріплення у поведінці людей високих норм моралі у формуванні у них певного духовного ідеалу, який визначає поведінку і діяльність людини в будь-якій життєвій ситуаці.Ефективність виховання молоді у сфері релігії обумовлена цілим рядом факторів:
По-перше, найважливіше значення має положення про богоустановленности моралі. Це обумовлює абсолютність моральних приписів. Мораль за своєю природою потребує міцної основі (абсолюті), яка повинна підняти її над сьогочасної життєвої буденністю. Цим абсолютом в моральному житті для віруючих людей є БОГ і його заповіді. Завдяки такому абсолюту саме в релігії як ніде чітко і однозначно вирішується питання про критерії добра і зла. Кожна віруюча людина має чітке знання того, який тип поведінки і спосіб життя є праведним і який неправедним.
По-друге, в релігії завжди є ідеальний приклад, покликаний служити для людини в якості мети його власного життя: / "Будьте досконалі як досконалий Отець ваш небесний" - МФ., 5.48 /.
По-третє, в релігії є постійний "контроль" за якістю виконання вимог, що пред'являються до людини. Богом контролюються не тільки всі вчинки людини, але і його думки. Це, безумовно, істотно впливає на поведінку людини.
По-четверте, в релігії до найвищої міри можливого впливу на людину доведені, користуючись військовою мовою, "міри покарання і заходи заохочення". Так, наприклад, кожен християнин постійно пам'ятає, що після смерті йому належить постати перед Богом, тримати відповідь за своє земне життя і за результатами цієї відповіді відправитися в рай чи пекло.
Зрозуміло, що наявність таких альтернатив у загробному вічного життя багато в чому визначають усе земне життя людини і його поведінка, зокрема.
По-п'яте, релігія ніколи не відмовляє оступився людині в надії на виправлення, на повернення до праведного життя, даючи тим самим йому виправити свою поведінку.
По-шосте, ефективність морального виховання у сфері релігії і, зокрема, в християнстві обумовлена тим, що отримані моральні знання постійно підкріплюються таїнством покаяння. Відповідно до сутністю і змістом цього таїнства віруючий повинен регулярно сповідатися у своїх гріхах, причому не тільки в аморальних вчинках, але навіть в думках про них. Важливо відзначити, що сповідь відбувається без свідків, а священик зобов'язаний зберігати її в таємниці. Таким чином, створюються умови для граничної правдивості того, хто кається, без чого справжнє виховання навряд чи можливо.
Священик не тільки вислуховує того, хто кається, але й дає йому поради, наставляючи, прагнучи виключити повторення призвели до покаяння проступків.
Крім того, коли каянник розмовляє зі священиком, він вважає його посередником між собою і Богом, тобто високоавторитетні особою. Не важко уявити собі скільки ефективна ця система, якщо сповідь і покаяння стають нормою повсякденного життя і тривають з дитинства і до кінця життя.
Відверта бесіда з високоавторитетні особою без свідків і, як прийнято говорити, від серця до серця, - найважливіший шлях до виховання взагалі і в сфері моральності особливо.
Розглянуті напрямки виховання молоді мають свою специфіку, однак вони тісно взаємопов'язані один з одним. Реалізація змісту виховання передбачає комплексний підхід, передбачений єдність всіх складових частин. У нових історичних умовах відбувається відродження втрачених традицій, релігія починає набувати все більшого значення як один з інститутів формування особистості молодого покоління. За даними соціологів, до віруючих на сьогодні себе відносять більше 47% молоді віком від 14до 25 років.
В умовах розмитості соціальних і культурних цінностей українського суспільства, духовного вакууму помітний загострений інтерес частини української молоді до нетрадиційних релігійних культів і вірувань, що носять в деяких випадках деструктивний, асоціальний характер. РЕЛІГІЯ, з точки зору монотеїстів, людей, які визнають існування єдиного і єдиного Бога, - це взаємини між Богом і людиною (лат. religio). Відносини Бога, Творця і Вищого Правителя всього сущого до людини полягають у сприянні Його людям у здійсненні ними вищих цілей життя. Ці цілі представляють собою прагнення людини до абсолютної істини, незмінному добра і вищого блаженства, тобто до істинного Бога, і втілюються в засвоєнні релігійної істини, у відображенні її в людських знаннях, відчуваннях та діяльності. Як відомо, основними структурними елементами релігії є: релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійна організація . Кожен з них у свою чергу володіє своєю внутрішньою структурою.
Релігійна свідомість, наприклад, включає в себе релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна діяльність у вигляді релігійного культу увазі наявність засобів культу і культову діяльність і т.д. Історичний досвід і практика сучасного суспільного життя показують, що в якості релігійного чинника може виступати як релігія в цілому, так і окремі її компоненти і навіть їх елементи. За своєю структурою релігійний фактор складається з об'єктивних і суб'єктивних складових. Об'єктивна складова - це релігійна дійсність, яку застає дане покоління віруючих, що виражається в певному змісті релігійної свідомості; у сформованій системі релігійних відносин; у сформованому релігійному культі; в існуючій на цей момент часу формі релігійної організації. До суб'єктивної складової ставляться: певне бачення тих чи інших релігійних спільнотою своїх завдань у цьому земному світі; наявність у цієї спільноти віруючих певних почуттів і волі, налаштованих на виконання цих завдань. Об'єктивно-суб'єктивний зміст релігійного чинника дає підставу припускати, що в реальному житті існує певна різниця між тим, як розуміється безпеку світського суспільства в релігійної догматики і дійсним поведінкою церков у конкретних життєвих ситуаціях, коли обставини змушують їх стикатися з проблемами безпеки суспільства.
У реальному житті релігійний фактор взаємодіє і переплітається з іншими факторами суспільного життя. Історична та суспільна практика дає достатньо свідчень того, що особливо тісно релігійний чинник пов'язаний з національним чинником. Досвід релігійного виховання дозволяє зробити висновок, що основними проявами негативного впливу релігійного чинника на молодь є:
поява у соціальних групах протиріч на релігійному грунті;
проникнення ідей містицизму та окультизму.
До числа таких проблем, наприклад, відносяться:
проблема взаємовідношення між невіруючими і віруючими число і самоповага яких значно зросла.
Релігійні відмінності при певних умовах дійсно можуть стати приводом для виникнення роз'єднаності і навіть конфронтації груп віруючих. Разом з тим, за спостереженнями соціологів, у міру збільшення кількості віруючих у молодіжних колективах стали виявлятися елементи симпатій - антипатій за ознакою конфесійної приналежності. Так, наприклад, 20% віруючих заявляють, що для них не байдужі релігійні приналежності товаришів по навчанню та зайнятям спортом. Відзначається прояв ворожості до інших релігій. Практично всі традиційні конфесії негативно налаштовані по відношенню до нових релігійних утворень. Представники різних сект з антипатією ставляться до традиційних конфесій, в тому числі до православ'я.
Найбільший загальний огляд положень, які лежать в основі релігійного пацифізму, дозволяє відзначити існування, принаймні, трьох обгрунтувань цих ідей.
По-перше, необхідність строгого дотримання Священному Писанню. Виконувати заповідь "не убий" - це значить - не вбивати ні за яких обставин. По-друге, в кожній людині живе Святий Дух, і тому вбивство людини є за своєю суттю замахом на богоубійство. По-третє, віруючим немає абсолютно ніякого діла до суто земних грішних справ, якими є політика і війна.
У зв'язку зі зростанням числа членів релігійних організацій, які поділяють ідеї релігійного пацифізму.Крім перерахованих вище відкритих загроз для безпеки країни релігійна сфера життя сучасного бурхливо мінливого українського суспільства таїть у собі і певну приховану загрозу. Ця загроза пов'язана з деякими аспектами проблеми адаптації релігії, консервативною за своєю суттю, до бурхливої динаміці сучасного суспільного розвитку в Україні. Перший напрямок - через зміни в самій релігійній організації суспільства і пристосування її до змінилося суспільству. Другий напрямок - через протидію (приховане або відкрите) з боку релігійної організації змін у суспільстві. Саме від того, в якому співвідношенні знаходяться між собою ці напрями адаптації релігії, залежить потенціал прихованої, внутрішньої загрози суспільству з боку релігійної сфери. У приватних гуманітарних науках можуть бути виділені спеціальні напрямку дослідження в області проблеми впливу релігійного чинника на національну безпеку з опорою на результати вирішення найбільш загальних соціально-політичних проблем. Такими напрямками можуть бути:
в галузі правової науки - дослідження шляхів правового захисту особистості, суспільства і держави від соціально небезпечних аспектів релігійної сфери життя суспільства;
в галузі історичної науки - дослідження генези та розвитку впливу релігійного чинника на національну безпеку України в різні періоди її історії;
в області соціологічної науки - дослідження тенденцій зміни ролі релігійного чинника в системі національної безпеки в залежності від рівня релігійності населення тієї чи іншої країни:
1. На державному рівні необхідно вжити заходів до обмеження діяльності на території України соціально небезпечних релігійних організацій.
2. Враховуючи зростання релігійної нетерпимості в сучасній Україні і те, що релігійна терпимість повинна виховуватися з дитинства, можна рекомендувати поліпшити виховання школярів, в дусі поваги релігійних, вірувань інших людей. Нинішні шкільні програми це завдання не виконують. Представляється, що в школах повинен бути введений курс релігієзнавства в кількості 20-30 годин.
3. Беручи до уваги великий потенціал релігії у вихованні громадян України у дусі високих моральних ідеалів, державі необхідно вжити заходів для надання підтримки програмам релігійних організацій у цій галузі на державних каналах радіо та телебачення.
Сучасна світова та вітчизняна історична практика свідчить, що в арсеналі держави достатньо способів вирішення цієї задачі. До їх числа перш за все слід віднести: удосконалення механізму правового регулювання відносин між релігійними організаціями; створення тих чи інших організаційних структур, призначених для врегулювання відносин між релігійними організаціями; рішуче припинення діяльності (на підставі закону) націоналістичних і релігійних організацій, що провокують різні міжрелігійні суперечності.
Недооцінка політиками релігійного чинника приводила і призводить до фактичного ігнорування важливих стимулів і пружин як зовнішньої, так і внутрішньої політики. Розуміння і адекватний облік релігійного чинника в політиці дозволили б Україні проводити більш ефективну соціальну політику як всередині країни, так і на міжнародній арені. Практика співпраці з релігійними об'єднаннями показує доцільність її використання в інтересах вирішення цілого спектру завдань виховної роботи. Однак при цьому слід виходити, перш за все, з духовних запитів людей, їх релігійної прихильності, історично сформованих традицій і реальної здатності тієї або іншої організації, громади, конкретного священнослужителя справляти позитивний вплив на морально-психологічний стан молоді. Така спільна робота повинна бути спрямована на формування патріотизму, честі і обов'язку, готовність до подолання труднощів сьогодення. У нинішній духовно-моральній атмосфері сучасного суспільства відбуваються значні зміни. Стає явним зростання релігійності молоді. З одного боку, це відбувається в середовищі молоді під впливом сімейного виховання. З іншого боку, в середовищі людей середьньного та старшого віку спостерігається пошук духовності особистістю, прагнення знайти стійку систему цінностей, отримати психологічну та моральної обгрунтування життя.
Природне запитання: а що ж можна використовувати з того величезного досвіду у сфері спілкування та виховання, накопиченого церквою? Тут таїться великий пласт форм і методів, які можна використовувати або творчо переробити для потреб і потреб інформаційної роботи. Особливої уваги потребують такі елементи інформаційно-релігійної культури, які можуть з'явитися спільними і наставників та педагогів, які організовують і проводять інформаційно-виховну роботу з підростаючим поколінням.
По-перше, це величезна внутрішня переконаність в істинності, правильності того, що проповідується. При цьому всім добре відомо, що ніщо так не заражає слухачів вірою в правоту мовця, як його власна щирість.
По-друге, повне, абсолютне знання предмета, про який йде мова. А це дозволяє говорити ще з більшою переконливістю. Проповідь повинна йти від серця - одна з вимог до виступу діяча церкви. Навіть в абсурдному сні ніхто не зміг би уявити такого, щоб священик читав проповідь по паперу, а архієрей - ще й за текстом, написаним помічниками. І тому не доводиться дивуватися величезною силою емоційного впливу проповіді.
По-третє, простота і доступність матеріалу, насиченість яскравими образами, несподіваними порівняннями, близькими за розуміння для слухачів метафорами; постійне використання такої форми красномовства, як риторичне питання.
По-четверте, кожен виступ, будь-яка проповідь звернені до добра. А висока мета надає в цьому випадку ораторському мистецтву неймовірну силу переконання.
По-п'яте, ретельність підготовки. На цю обставину звертали увагу всі відомі ритори: зовнішня невигадливості промови - це результат великого мистецтва.
По-шосте, внутрішня постійна готовність до виступу.
Останнім часом в Україні набули значного поширення нові релігійні рухи. За даними соціологів приблизно 10% населення, насамперед з числа молоді, студентів, школярів, науково-технічної та творчої інтелігенції називають себе їх прихильниками. В основі розрізнення цих релігійних об'єднань лежить зв'язок з тією чи іншою культурною традицією. Одні з них тяжіють до Заходу, інші - до Сходу, треті кореняться в місцевому грунті. Є й такі, які являють собою як би об'єднання елементів різних культур і конфесій. Специфічні вони і за своєю ідейною спрямованістю, за характером функціонування як духовних явищ. Примикають до них різні сатанистские суспільства, спрямовані на культивування пристрастей та негативних нахилів (в останнє десятиліття члени громад рекрутуються переважно з молодіжного середовища - нерідко на рок концертах і фестивалях). Неоціненну роль у розкритті антигуманної спрямованості даних течій неокультів для молоді, які постраждали від них в психологічному і моральному плані можуть принести фахівці, якими і є священнослужителі.
Голова ГО «Союзу громадських ініціатив» А.В. Конопелькин
